Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

от, сказав, що, коли хтось помре ab intestato, держава добре пощипає спадщину, а це було б страшенно шкода.

– А, то він дуже допоміг, наш славний містер Крофт!

– О так, – тепло промовила Нік, – навіть покликав Еллен з чоловіком за свідків. Ох… ну звичайно! Яка ж я дурепа!

Ми запитально подивилися на неї.

– Так, ідіотка, яких мало! Послала вас перерити весь «Дім на околиці». Ну звісно, він же у Чарльза! У Чарльза Вайза, мого кузена.

– А, то от чому ми його не знайшли…

– Містер Крофт сказав, що такі документи годиться зберігати в юриста.

– Très correct, ce bon M. Croft![92]

– Буває, і від чоловіків є користь, – пустила шпильку міс Баклі. – «У юриста або в банківській комірці», – ось як він висловився. А я відповіла, що в Чарльза буде саме те, що треба. Тож ми запхали заповіт у конверт і негайно відіслали йому.

Вона зітхнула й відкинулася на подушки.

– Даруйте, що була такою страхітливою дурепою. Але тепер усе піде як по маслу. Документ у Чарльза, і якщо вам дійсно треба ознайомитися з ним, той, звісна річ, його покаже.

– Лише з вашого письмового дозволу, – із посмішкою зауважив Пуаро.

– Яке глупство.

– Ні, мадемуазель, – звичайна застережливість.

– Ну а я гадаю, що глупство. – Дівчина взяла зі стосика на тумбочці аркуш паперу. – І що ж мені написати? Дайте лягавому пройти по заячому сліду?

– Comment?[93]

Приголомшене обличчя друга розсмішило мене.

Він продиктував належну юридичну формулу, а Нік слухняно записала її.

– Дякую, мадемуазель, – сказав Пуаро, беручи в неї цидулку.

– Вибачте, що завдала вам стільки клопоту. Але я справді на смерть забула. Ви ж розумієте, що такі речі миттю вилітають з голови…

– Методичний і впорядкований розум нічого не забуває.

– Боюся, доведеться мені лікуватися в психіатра, – жартома поремствувала дівчина. – Ви розвиваєте у мене справжній комплекс неповноцінності.

– Ну що ви. Au revoir, Mademoiselle[94]. – Тут детектив обвів палату поглядом. – А квіти у вас чарівні.

– Правда ж? Гвоздики від Фреді, троянди від Джорджа, а лілії від Джима Лазаруса. А тепер погляньте сюди…

І вона стягнула запону з великого кошика тепличного винограду, що стояв біля ліжка.

Пуаро спав з обличчя й раптом підступив на кілька кроків.

– Ви його вже куштували?

– Поки що ні.

– Навіть не думайте. Мадемуазель, вам не можна їсти нічого, крім лікарняних харчів. Анічогісінько. Ви мене зрозуміли?

– О Господи!

Нік витріщилася на нього, а її лице повільно блідло.

– Ясно. То ви гадаєте… гадаєте, на цьому ще не все? І вбивця не відмовиться від своїх намірів? – прошепотіла дівчина.

Пуаро взяв її за руку.

– Не думайте про це. Тут ви в безпеці. Але пам’ятайте: лише лікарняні харчі.

І ми залишили палату, але те налякане обличчя – достоту таке ж біле, як подушка, – все ніяк не йшло мені з голови.

Мій друг поглянув на годинник.

– Bon[95]. У нас якраз достатньо часу, щоб застати мсьє Вайза в конторі, доки він не подався на ланч.

Щойно ми прибули на місце, як нас практично без найменшої затримки провели в кабінет юриста.

Чарльз Вайз підвівся нам назустріч. Тримався він, як завжди, сухо й офіційно.

– Доброго ранку, мсьє Пуаро. Чим можу служити?

Детектив, не зволікаючи, простягнув йому записку від Нік. Той узяв її, прочитав, а відтак спантеличено зиркнув поверх папірця на відвідувача.

– Перепрошую, але я, правду кажучи, щось ніяк не збагну?..

– Невже мадемуазель Баклі неясно висловилася?

– У цьому посланні, – він постукав пальцем по цидулці, – вона просить мене передати вам заповіт, складений нею і переданий мені на зберігання в лютому.

– Саме так, мсьє.

– Але, шановний сер, жодного такого документа у мене не зберігається.

– Comment?[96]

– Наскільки мені відомо, моя кузина не складала заповіту. Принаймні я цього для неї точно не робив.

– Як я зрозумів, вона написала його самотужки – на аркуші поштового паперу – і переслала вам.

Юрист похитав головою.

– У такому разі все, що я можу сказати, – це що мені нічого не надходило.

– Ну, знаєте, мсьє Вайз…

– Повторюю, мсьє Пуаро: мені нічого такого не надходило.

Запала пауза, і зрештою мій друг підвівся.

– Коли так, мсьє Вайз, нам немає більше про що говорити. Схоже, сталася якась помилка.

– Поза сумнівом, тут щось не так.

І юрист також устав.

– На все добре, мсьє Вайз.

– На все добре, мсьє Пуаро.

– От тобі й маєш, – озвався я, коли ми знову вийшли на вулицю.

– Précisément![97]

– Як гадаєте, він бреше?

– Вираз його обличчя неможливо розгадати. Йому б у покер грати, цьому мсьє Вайзу. А тут іще й поза ображеної гідності, як туз у рукаві. Ясно одне: він невідступно гнутиме свою лінію. Ніякого заповіту йому не надходило. Крапка.

– Але ж у Нік, поза сумнівом, збереглося сповіщення про доставку.

– Cette petite[98] собі з ним навіть голову морочити не стала б. Кинула в скриньку та й забула. Voilà[99]. А крім цього, вона того ж дня лягала в лікарню – апендицит видаляти. І, напевно, тривожилася через інше.

– То що ж нам тепер робити?

– Parbleu[100], завітати до містера Крофта. Послухаємо, що він може пригадати про всю цю історію. Скидається на те, що це була здебільшого його затія.

– Але він ніяк не нажився на ній, – замислено видобув я.

– Що ні, то ні. Не бачу, що за зиск той міг із неї мати. Найімовірніше, він просто клопотун – із тих, кому «найбільше треба» і хто любить пхати носа в чужі справи.

У мене склалося враження, що містер Крофт і дійсно характерний представник породи доброзичливих всезнайків, від яких стільки прикростей у нашому скорботному світі.

Ми знайшли його на кухні, де той, скинувши піджака, чаклував над паруючою каструлею. Маленьку сторожку сповнював украй апетитний запах.

Чоловік із готовністю облишив куховарити, вочевидь палко бажаючи поговорити про вбивство.

– Одну секундочку, – промовив він, – ходімо нагору. Бо жінка теж хотіла б бути в курсі. Вона ніколи не пробачить нам секретничання на кухні. Куї, Міллі, до тебе двійко друзів.

Місіс Крофт тепло привіталася з нами й заси́пала запитаннями, як там Нік.

– От бідолашна… ну таке вже миле дівча! – говорила вона. – То, кажете, у лікарні?.. Нервове виснаження?.. А я й не здивована! Це просто жах, що коїться, мсьє Пуаро, як страшно жити! Щоб ні в