Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глибоко вдихнула і повільно обернулася до нього. Він виглядав серйозно, напружено, але в його очах була та сама впевненість, яка завжди мене зачаровувала. Мабуть, саме це зачепило і маму.

— Денисе, — почала я, намагаючись тримати голос рівним, — я не знаю, що ти хочеш мені сказати, але зараз... Я просто не готова. Не готова слухати ще щось, що може травмувати мене ще більше.

Він зробив крок до мене, і я відчула, як повітря між нами напружується.

— Між мною і Оксаною... — почав він, але я одразу ж перебила.

— Денисе, не треба, — я підняла руку, щоб зупинити його. — Я не хочу зараз цього чути. Мені просто в голові не вкладається. Моя мама і ти… — я замотала головою, наче на мене щось вилили. Це ніяк не могло вкластися в моє звичне розуміння речей.

Він зупинився, дивлячись на мене з сумом. Я бачила, що йому важко, що він дійсно хоче пояснити, але я не могла цього прийняти зараз. Все всередині мене кричало, що треба відійти, втекти подалі від цих розмов, від цієї правди, якої я не могла сприйняти.

— Будь ласка, зрозумій, — продовжила я, — я зараз на межі. Це занадто. Дай мені час, щоб розібратися в собі.

Денис зітхнув і кивнув, хоч видно було, що це йому дається нелегко.

— Я розумію, — сказав він тихо, але в його очах я побачила більшу рішучість. — Але я не здамся. Я буду чекати, Інно. Буду чекати, коли ти будеш готова мене вислухати.

Мені здалося, що він хоче сказати щось ще, але замість цього лише зітхнув і відступив на крок, даючи мені простір. Я розвернулася і пішла далі, навіть не оглядаючись. Хоча кожен мій крок віддавався тяжким відлунням у серці, я знала, що зараз зробила правильний вибір. Але чи зможу я згодом знайти сили для розмови, якої так боюся?