Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 13. ч.1

Ранок був похмурий, небо затягнуло хмарами, і здавалося, що ось-ось почнеться дощ. Я йшла в офіс, намагаючись заспокоїти свої думки. Вчорашній день був справжнім кошмаром, і я досі не могла оговтатися від побаченого. В голові крутилися одні й ті самі питання: Як це сталося? Чому мама? Що тепер буде з моєю роботою?

Зайшовши в офіс, я зустріла погляди колег, які наче відчували, що щось змінилося. Мене переслідувало відчуття, що всі вони щось знають, але не говорять. Я намагалася не звертати на це уваги, втупивши погляд униз.

Зайшла в свій кабінет. На столі лежав новий список завдань. Я почала їх переглядати і помітила, що кількість роботи зросла вдвічі, якщо не втричі. Невже це справа рук Алли Олегівни? Мене почала охоплювати паніка. Як я впораюсь з усім цим? Погляд зупинився на папці з документами, які потрібно було підписати ще вчора, але я не змогла це зробити через весь цей хаос.

Залишатися сильною. Не піддаватися паніці. Не дати їм можливості мене зламати. З цими думками я взяла папку і пішла до кабінету Дениса. Він мав підписати ці документи, але після вчорашнього я не була впевнена, чи зможу просто увійти до його кабінету і спокійно виконати свою роботу.

Перед дверима його кабінету зупинилася, зробила кілька глибоких вдихів. Мені треба було зібратися з думками, щоб не показати своєї слабкості. Постукала і увійшла.

Денис сидів за столом, розглядаючи якісь документи. Піднявши голову, він помітив мене і кивнув, запрошуючи увійти. Його обличчя було серйозним, але не ворожим. Я піднесла йому папку і, намагаючись здаватися спокійною, почала пояснювати, що потрібно підписати.

Я вже зібралася йти, але він мене зупинив.

— Інно, почекай, — його голос був тихим, але рішучим. — Нам треба поговорити.

Я відчула, як моє серце починає битися швидше. Про що він хоче поговорити? Про нас? Про те, що було вчора?

— Я розумію, що тобі зараз нелегко, — продовжив він, уважно дивлячись мені в очі. — Але я хочу, щоб ти знала: між нами нічого серйозного не було. Оксана... Вона намагалася відновити наші стосунки, але я...

Я не витримала. Як він може це так спокійно казати? Вона ж моя мама!

— Денисе, будь ласка, не зараз, — сказала я, намагаючись стримати сльози. — Я не готова до цієї розмови. Я... Я просто хочу робити свою роботу і не думати про це.

Він кивнув, зрозумівши, що я не в настрої продовжувати розмову. Я вийшла з його кабінету, відчуваючи себе спустошеною. Що ж тепер? Як я зможу працювати тут, знаючи все це? І що він далі від мене чекає?

Закінчення робочого дня було важким і затяжним. Усі вже давно розійшлися, але я ще залишалася в офісі, закопана в купу паперів і незавершених завдань. Треба все закінчити, не можна залишати це на завтра. Я намагалася впоратися з роботою, яка здавалась нескінченною. Очі починали злипатися від втоми, але я вперто продовжувала працювати.

Раптом двері мого кабінету відчинилися, і на порозі з’явився Денис. Я підняла голову і зустрілася з його поглядом, який не можна було назвати холодним, але й не був він теплим. Мовчки він підійшов до мого столу, і перш ніж я встигла щось сказати, він узяв мене за руку і змусив підвестися з крісла.

— Що ти... — почала я, але він лише кинув швидкий погляд, який сказав більше, ніж будь-які слова. Я прикусила губу і зупинилася, відчуваючи, як його рука міцно, але обережно стискає мою.

Він мовчки взяв мою сумочку, яка лежала на столі, і повільно, але впевнено повів мене до виходу з кабінету. Я, мов слухняний песик, йшла за ним, не розуміючи, що відбувається і чому він раптом так діє. Що він хоче? Що відбувається? Питання роєм крутилися в голові, але я не наважувалася їх вимовити.

Ми спустилися до його автомобіля. Денис відкрив дверцята з боку пасажира і мовчки стояв, чекаючи, поки я сяду. Розгублено поглядаючи на нього, я занурилася в м'яке сидіння і, вже коли він зайняв своє місце за кермом, я нарешті порушила мовчання і запитала:

— Що відбувається?

— Нам треба поговорити і порозумітися, — пояснив Денис, заводячи машину. — А тобі ще й поїсти. Пристебнися.

Я машинально підкорилася його наказу, застібаючи ремінь безпеки. Мене охоплювали різні емоції: розгубленість, тривога, цікавість. Чому він це робить? Що він хоче мені сказати? І чому я так легко піддалася його волі?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍