Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— Тобто двадцять п’ять карбованців? Ні, ні, ні! Навіть чверті ріжка не дам, копійки не набавлю.

Собакевич замовк. Чичиков теж замовк. Хвилини дві тривала мовчанка. Багратіон з орлиним носом дивився зі стіни надзвичайно уважно на цю купівлю.

— Яка ж буде ваша остання ціна? — сказав нарешті Собакевич.

— Два з половиною.

— Справді, у нас душа людська все одно, що парена ріпа. Вже ж хоч по три карбованці дайте!

— Не можу.

— Ну, нема що робити з вами, беріть! Збиток, та вже вдача така собача: не можу не зробити втіхи ближньому. Та ще, певне, й купчу треба укласти, щоб усе було до ладу?

— Розуміється.

— Ну, отож-то; треба буде їхати в місто.

Так закінчилася справа. Обоє вирішили, щоб завтра ж бути в місті й управитися з купчою кріпостю. Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче погодився і тут же, підійшовши до бюра, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.

А Чичиков знічев’я почав, будучи позаду, розглядати всю його простору постать. Як глянув він на його спину, широку, як у в’ятських присадкуватих коней, і на ноги його, подібні до чавунних тумб, які ставлять на тротуарах, не міг не скрикнути внутрішньо: «Та й наділив же тебе Бог! от уже справді, як то кажуть, недоладно скроєно, та міцно пошито. Чи ти вже народився отаким ведмедем, чи зведмедило тебе закутнє життя, хлібні посіви, клопіт з мужиками, і ти через них зробився те, що називають людина-кулак? Але ні: я думаю, ти все-таки був би той самий, хоч навіть виховали б тебе по моді, дали б тобі широку дорогу і жив би ти в Петербургу, а не в глухому закутку. Вся різниця в тому, що тепер ти впораєш пів баранячого ребра з кашею, закусивши ватрушкою з тарілку завбільшки, а тоді б ти їв які-небудь котлетки з трюфелями[104]. Та от тепер у тебе під владою мужики: ти з ними в злагоді і, звичайно, їх не покривдиш, бо вони — твої, тобі ж буде гірше; а тоді б у тебе були чиновники, яких би ти сильно цукав, зміркувавши, що вони не твої ж кріпаки, або грабував би ти казну. Ні, хто вже кулак, тому не розігнутися в долоню. А розігни кулакові один чи два пальці — буде ще гірше. Хай тільки покуштує він злегка вершечків якоїсь науки, — дасть він знати потім, посівши значну посаду, всім тим, хто дійсно пізнав якусь науку! Та ще, мабуть, скаже потім: “Дай-но, себе покажу!” Та таку вигадає мудру постанову, що багатьом не з медом прийдеться… Ех, коли б усі кулаки!..»

— Готова записка! — сказав Собакевич, обернувшись.

— Готова? Будь ласка її сюди! — Він перебіг її очима і здивувався з акуратності й точності: не тільки було докладно записано ремесло, звання, літа й родинний стан, а навіть на берегах були особливі примітки щодо поведінки, тверезості, — одно слово, аж глянути любо.

— Тепер, будь ласка, завдаточок! — сказав Собакевич.

— Нащо ж вам завдаточок? Ви одержите в місті за одним разом усі гроші.

— Все ж, знаєте, так ведеться, — відказав Собакевич.

— Не знаю, як вам дати: я не взяв з собою грошей. Та ось десять карбованців є.

— Що ж там десять! Давайте, принаймні, хоч п’ятдесят.

Чичиков почав був відмагатись, що немає, але Собакевич так твердо сказав, що в нього є гроші, що він вийняв ще папірця, сказавши: — Хай так, ось вам ще п’ятнадцять, разом двадцять п’ять. Будь ласка, тільки розписку.

— Та нащо ж вам розписка?

— Все ж, знаєте, краще розписку. Всяко буває… все може трапитись.

— Добре, давайте ж сюди гроші.

— Нащо гроші? У мене ось вони в руці! Як тільки напишете розписку, ту ж хвилину їх візьмете.

— Але дозвольте, як же мені писати розписку? Перше треба бачити гроші.

Чичиков випустив з рук папірці Собакевичу, який, наблизившись до столу й накривши їх пальцями лівої руки, другою написав на клаптику паперу, що завдаток двадцять п’ять карбованців державними асигнаціями за продані душі одержав цілком. Написавши розписку, він ще раз переглянув асигнації.

— А папірчик старенький, — промовив він, розглядаючи одну з них на світло, — трохи подертий, ну та між приятелями на це не дивляться.

«Кулак, кулак! — подумав сам собі Чичиков, — та ще й бестія на додачу!»

— А жіночої статі не хочете?

— Ні, дякую.

— Я б недорого взяв. Для знайомства, по карбованчику за штуку.

— Ні, жіночої статі не потребую.

— Ну, як не потребуєте, то нема що й говорити. На смаки нема закону: хто любить попа, а хто попадю, говорить прислів’я.

— Ще хотів би я вас попросити, щоб ця угода залишилася між нами, — сказав Чичиков, прощаючись.

— Та вже само собою розуміється. Третього сюди нема що плутати; що по щирості відбувається між близькими друзями, те мусить залишитись у взаємній їхній дружбі. Прощайте! Дякую, що відвідали; прошу й надалі не забувати: коли вибереться вільна годинка, приїжджайте пообідати, час провести. Може, знову доведеться прислужитись чим-небудь одне одному.

«Атож, ще б пак! — думав сам собі Чичиков, сідаючи на бричку. — По два з половиною за мертву душу здер, чортів кулак!»

Він був незадоволений поведінкою Собакевича. Все-таки, хоч як там, а людина знайома, і в губернатора, і в поліцмейстера бачились, а повівся, ніби зовсім чужий: за погань узяв гроші! Коли бричка виїхала з двору, він оглянувся назад і побачив, що Собакевич усе ще стояв на ґанку, придивлявся, бажаючи знати, куди гість поїде.

— Негідник, досі ще стоїть! — промовив Чичиков крізь зуби і велів Селіфанові, повернувши до селянських ізб, від’їхати таким чином, щоб не можна було бачити екіпажа з панського двору. Йому хотілося заїхати до Плюшкіна, в якого, за словами Собакевича, люди вмирають, як мухи; але не хотілося, щоб Собакевич знав про це. Коли бричка була вже в кінці села, він підкликав до себе першого мужика, що, попавши десь на шляху товстелезну колоду, тяг її на плечі, мов невтомний мураш, до себе додому.

— Гей, борода! А як проїхати звідси до Плюшкіна так, щоб не повз панський двір?

Мужикові, здавалось, це запитання завдало труднощів.

— Що, може, не знаєш?

— Ні, пане, не знаю.