Селена Рейні - Безхатько в подарунок, Селена Рейні

ГЛАВА 14

Минав час, а в житті Христини нічого не відбувалося. Дівчина ходила з відчуттям, що кілька днів провела у казці. Але та історія закінчилася, а книжка загорнулася, прищемивши їй пальці.

Вона відмовлялася від зустрічей з друзями, не бажала гуляти містом та практично весь час проводила слухаючи музику. Навіть за вишивку не бралася. Зрештою, останньому можна було легко знайти пояснення, – сестра досі приймала клієнток вдома і все у кімнаті було вкрите фарбою.

Через тиждень тато виставив сільську хатинку на продаж, поставивши на неї надто високу ціну.

– Це дорого…, – сумно зазначила Аня. – Навіть попри те, що хату ми продаємо зі всім, що там є.

– Знаю, – зітхнув тато. – А якщо хтось таки купить…

Христина прикусила щоку, аби не заплакати. Шкодувала вона не лише за шафами з рипучими дверцятами та шухлядами, які туго відкривалися; за пухкими перинами та пір’яними подушками, які було ніде сховати у квартирі; за різноколірними, домотканими доріжками, по яких бігала босяком в дитинстві. А і через те, що там познайомилася з Павлом, провела найкращу Новорічну ніч та насолодилася найніжнішими поцілунками.

Проте ще сумніше їй стало, коли тато отримав перший телефонний дзвінок від потенційного покупця. З сумішшю сподівань та страху, дівчина чекала, коли тато повернеться з тієї зустрічі.

– І? – запитала мама, як тільки чоловік повернувся від потенційного покупця.

– Ну, його дещо не влаштовує ціна. Але він купує хату. То ж, доню, у тебе буде власна майстерня, – усміхнувся Христині.

І вперше за довгий час, дівчина теж усміхнулася.

– Завтра підемо до нотаріуса та оформимо всі папери. А сьогодні…

– Святкуватимемо! – вигукнула Аня.

За вечерею, яка складалася з рису з овочами та фаршированої скумбрії, вони розмірковували про те, де краще закупити обладнання, у якому районі винаймати приміщення та скільки матеріалів замовити. Про чоловіка, який купує хатку, тато майже не говорив. Сказав лише, що той бажає проводити там вихідні та канікули з дружиною та дітьми.

Від цього Христині стало гірко. Вона знову загадала, як під байки прадіда та колискові прабабці зростала там. І дуже шкодувала, що її власні діти не бігатимуть по траві вкритій ранковою росою і не шукатимуть смішні картоплини, коли її родина восени оброблятиме поле. В такі моменти їй здавалося, що її минуле не рівноцінна плата за майбутнє.

Однак, коли вона озвучила свої думки рідним, то отримала у відповідь шквал коментарів від батьків про те, чому вона не має рації, а сестра ще й боляче щипнула її за руку.

Хата офіційно перейшла у власність незнайомця п’ятнадцятого січня. А вже наступного дня, Христина готувалася до того, щоб забрати з сільського дому цінності, такі як альбоми з фотографіями, листи, які прадід писав прабабці з армії, вишиті рушники та ікони

Натомість її рідні й не надто поспішали прощатися з хаткою. Щобільше, мама, тато та сестра активно зайнялися влаштуванням її бізнесу: орендували приміщення, замовили швейну машинку, купили матеріали.

Саме тому мама не прибрала на балконі, щоб перенести консервацію. Тато не підготував гараж для зберігання городини. А Аня, попри те, що обожнювала стару прабабину скриню, не знайшла для неї місця у кімнаті.

Її не надто дивувало те, що збір речей затягувався. «Бо для них, як і для мене, – думала Христина, – це буде прощання з хатинкою. Прощання назавжди».

Оскільки лише Христина була безробітна, саме на її плечі лягло завдання зібрати речі.

В п’ятницю вона виїхала з міста автобусом і вже під вечір прибула у село. Зійшла на зупинці, куди їх сотню разів вивозив прадід кіньми. Пройшлася розбитою стежкою. Минула стару яблуньку, яка годувала їх з сестрою дорогою до хати чи траси. Пройшла повз поворот, який вів до села. Трішки постояла, чекаючи на Мурзу. Але кицька так і не вийшла їй на зустріч.

Тому Христина звернула до вже не своєї хатки на околиці села. Підходячи ближче, вона побачила припарковане поряд з похилими сливами авто. Вона знала, що у нового власника вже є ключі від колодки, але не думала, що він приїде сюди до того, як вони заберуть звідси свої речі.

Увійшла в подвір’я, ступаючи по чоловічих слідах. На зустріч їй вибігла Мурза, яка відразу занявкала.

– От негідниця! Випередила мене! Я тебе на повороті десять хвилин прочекала. – опустилася і погладила кицьку. – І давно ти тут?

– Годину, – проказав Павло, який вийшов з-за хати. – В машині вона довго не висиділа, а на дворі їй самі було нудно. От і вештаємося подвір’ям.

– Павло? – так різко підвелася, що й в очах потемніло.

Тепер він мав інший вигляд. Чудово скроєне пальто. Дорогі черевики. Модні джинси. Стильна борода. Синець повністю зійшов. І передній зуб цілий і рівний. І він був у шапці, яку вона зв’язала для нього.

Навіть за кілька кроків вона вловлювала аромат його дорогого парфуму. Щось з нотками кави та цитрусу.

І очі… раніше зелені та усміхнені, зараз були більше схожі на штормове море. І він так сердито дивився на неї…

– Ти хоч уявляєш собі, – сунув Павло на неї, – як було важно тебе розшукати? Ти казала, що працюєш у весільному салоні. Я відвідав кожний бутік міста, але тебе не знайшов. Говорила, що твоя сестра працює майстром мехенді. Але знайти салон, який закрився, виявилося теж непросто. Я шукав тебе по прізвищу Бойко, – найпоширенішому прізвищу в Україні. Ти хоч знала, що у місті проживає дві тисячі Христин? І серед них є Христини Бойко. Але ти мені не сказала, що твій тато – це твій вітчим. А ти носиш дівоче прізвище матері – Кисіль, – злився.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍