Tama Lisn - Гарантія на кохання, Tama Lisn

- Як ти це зрозуміла?

- Чула звук машини, що від'їжджала. Він поїхав, а його машина залишилася в гаражі.

- Ясно. Давай камери подивимось. - Запропонувала я.

- Не вийде.

- Чому?

- Вони не працюють.

- Як це? - Дивуюсь. - Жодна?

- Веня так сказав. - Мачуха знизала плечима. - Він збирався зайнятися цим питанням.

- Тебе не насторожив той факт, що він пішов без портфеля?

- Щоправда? - Вирячила вона очі. - Я навіть уваги на це не звернула.

- А коли він тобі повідомлення написав?

- Наступного дня.

- І все?

- Все.

- Гаразд, я піду.

- Куди? Ти втекла від того чоловіка?

- Так, мені треба знайти тата.

- Тоді залишайся тут, це і твій дім також.

- Дякую, але мене тут швидко знайдуть.

- Розумію, Коваленко не схожий на людину, яка відстане так одразу по-доброму.

- Леро, насправді ти можеш мені допомогти. - Одна ідея спала на думку.

- Що мені зробити?

- Де твоя червоненька машина, та, що ти раніше на ній їздила. Ти її продала?

- Ні. Вона у місті.

- В місті?

- Так. Я орендувала гараж в гаражному кооперативі, не змогла продати. Тобі потрібна машина?

- Так, я можу її взяти?

- Звичайно, зараз адресу напишу та принесу ключі.

Валерія пішла, а я продовжила розбиратися із сейфом. Тільки щоб я не пробувала, нічого не підійшло.

Договір та флешки з двома різними бухгалтерськими звітами помістила у пластикову теку та сховала за задньою кришкою стелажа. Так мені буде спокійніше. Ключ і картку вирішила залишити при собі.

- Ось тримай. Вона начебто на ходу.

- Дякую, я розберуся. Піду вже.

- Я проведу тебе.

- Не варто, не привертай увагу та нікому не кажи, що я тут була. Особливо Олександру.

- Ольго, коли це закінчиться? - раптом запитала вона.

- Тоді, коли тато знайдеться.

- Думаєш він живий?

- Сподіваюся.

- Я теж. - Відповіла вона і розплакалася.

- Подивися, ти не знаєш, що це за картка?

Вона витерла сльози й глянула на пластикову картку, яку я щойно дістала із сумочки.

- Ні. Вперше бачу. - Відповіла вона. Тільки мені здалося, що Валерія бреше.

- Ти впевнена? - Перепитала.

- Впевнена.

Вийшла тим самим шляхом, що й прийшла. Закрила хвіртку за собою і побрела дорогою. Викликала таксі, щойно вийшла на центральну вулицю.

- Не боїтеся ходити одна в такий темний час? - Запитав таксист. Водій – чоловік за п'ятдесят із вусами.

- Ні, я живу у цьому районі. Тут люди спокійні, чого мені боятися.

- Бачив я ваших спокійних. Минулого тижня мене якийсь козел підрізав. Я ледве ухилився, ледь дівчину не збив.

- Ого, які пристрасті. Хто ж у нас так ганяє?

- Не знаю. У тридцять восьмому будинку мешкають. Темно-синій седан у них.

Так, стоп, це вже цікаво. У тридцять восьмому домі живу я.

- А коли ви кажете це було?

- Минулого тижня, у неділю начебто. Точно, в неділю. - Глянув щось на екрані навігатора. - У мене виклик був за адресою, вище по вулиці.

- А яка машина?

- Я ж кажу, темно-синій седан, а марку я не розгледів.

- Може номерний знак пам'ятаєте?

- Як же, він так швидко звернув, що я не встиг роздивитись нічого.

- Дивно, не пам'ятаю у нас такої машини.

- Як же? Там ще наклейка на задньому бампері.

- Яка?

- Карти намальовані, гральні.

- Карти? - Здивувалася.

- Так, карти, від десятки до туза. - Пояснив.

- Як тут? - Показала йому пластикову картку з татового кабінету.

- Так, так само намальовано.

- А коли це було?

- А навіщо вам?

- Цікаво, я тут таки живу.

- Десь після одинадцятої, ближче до півночі.

- А хто за кермом був?

- Цього я теж не скажу, я не встиг подивитися.

- Розумію. - Розчаровано видихаю. - А що за дівчина?

- Яка дівчина?

- Ви сказали, що ледве дівчину не збили, що за дівчина?

- А, зрозумів, зрозумів. Ну, дівчина як дівчина, волосся світле і сукня блискуча. Вона стояла на повороті, де я вас забирав. Там ще ліхтар.