Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 13

– Ліліана має вбити Імператора? – Мельхом звучить десь наді мною. – Але для чого? І як?

– Я не знаю. – Голос Дашки. Вона плаче. – Мені важко про це розповідати. Але якщо Леля не зробить цього я помру...І...Шаала теж…

Розплющую очі подумки лаючись, що я чогось частенько втрачаю свідомість не за власним бажанням. А це неправильно, так не повинно бути.

З розмови розумію, що Даші вдається розповісти про договір з Едельом, хоч їй при цьому нестерпно боляче, що дивно. Але жодного слова на папірці я не читала, тож звідки мені знати, що там вказано? Та гадаю точно не написано, що жертвам можна розповідати про це.

– Ліліані тепер не можна знаходитись поруч Імператором. Якщо вона підписала кров'ю, то боротись з цим не зможе. Їй постійно буде боляче, як на поляні. Їй хотітиметься учворити що-небудь, аби припинити біль. Тільки я не розумію, що робити… Сеер же безсмертний. Для чого взагалі це Еделю?

– Справді? І що робити? Вона ж рятувала мене і Шаалу...– Даша плаче. Ненавиджу коли вона плаче.

Щось я зовсім розкисла. Де мій запал? Де постійна жага до боротьби? Лежу тут, підслуховую, й не знаю, що робити.

Через якийсь час в наметі стає тихо. Даша і Мельхом кудись зникають. Лише чую Шаалу поруч із собою. Сідаю. Від минулого болю залишились лише спогади.

Мені потрібно знати, що тепер робити. Напевно подорож в Долину Пісків скасовується, або навпаки, пришвидшиться. Я ж тепер загроза самому Імператору, і чхати, що рятувала його Кицюню. А раптом не загроза? Раптом я проштрикну його безсмертну тушку і звільню нас усіх?

Так продовжуватись не може. Я не знаю, що робити. Боюсь, що Дашка і Шаала помруть через мене.
Вам напевно дивно бачити мої муки. Але зрозумійте правильно, нехай Сеер і гад ходячий, нехай поставив печать і начебто поганий, але ж бачу, що то все маска і не такий демон страшний, як його малюють. Тож вбивати його я зовсім не хочу, вистачить мені трупів вже. Не факт звісно, що він ним стане, але ж....

– Ліліано...– голос Демоняки проникає у свідомість так зненацька, що аж здригаюсь. Повертаю голову й бачу його. Стоїть, наче нічого не боїться. Чистенький, лише я тут схожа на Кікімору. Руки на грудях складені, могутня статура хіба тінь не кидає на мене. – Ти як? – Поглядом проникливим дивиться, уважно, відстежує кожен мій рух.

– Боїшся? – усміхаюсь.

– Ні.

– Знаєш все?

– Майже.

– Цей Едель...– починаю, але при його імені на устах починає нити все тіло від болю, тож закусую губу й замовкаю.

– Він використав магію. Ти не можеш розповісти нічого.

– Чому Дашка змогла?

– Вона не підписувала договір, і вона не з цього світу.

– Я теж не з цього…

– Ти підписала договір. Кров'ю.

– І? Ти не вб'єш мене? Тому що у мене чесно кажучи аж руки чухаються, так хочеться прямо зараз проштрикнути тебе якимось списом. – І це правда. Дійсно правда. В голові знову голоси, шепочуть, наказують.

– Ні.

– Ні?

Встаю, але до Демоняки не підходжу. Страшно стояти ближче. Страшно, що зараз біль скрутить мене, а чужі накази стануть сильнішими за мене.

– Я везу тебе у Долину. Просто потрібно буде протриматись якось. А ще обманути договір.

– Як?

– Це залиш мені. А поки я триматимусь трохи далі від тебе.

****
Як і обіцяв Сеер, так і робить. Він летить над землею, а ми з воїнами дряпаємося на гору. І це важко. Господи, як це важко… Уявіть, мало того, що даю бій власним думкам про вбивство крилатого зверху, так ще й одразу проклинаю його на вічність, адже він то летить, а я йду пішки. І якщо його воїнам здається це легко та просто, то для мене це вбивство. Дихання збивається, в голові гудить, тиск скаче. Зате Дашка попереду процесії тримається за руку Мельхома який майже не несе її. І щебече, що все життя хотіла на гору видертися, підкорити вершину, а тут такий бонус від Імператора Саари.

Аж вбити її хочеться від позитиву. І себе заодно.

Так, потрібно налаштовуватись на щось хороше. Врешті-решт у кривавому договорі є і плюси: Сеер мене боїться – перший, і...останній. Щось не виходить. Напевно для позитиву потрібно, щоб сонце після того урагану не пекло в спину, і поруч з'явилося якесь озеро. Хоч мале-е-е-еньке таке. Я б там змила бруд. От прямо з одягом і залізла б… Оце так насолода була б…

Через кілька годин дороги камінням поміж дерев, важкого підйому і зупинок кожних п'ять хвилин ми досягаємо середини першої гори. Хочеться впасти на землю і ридати як ніколи, адже серце вискакує з грудей від важкості, ноги печуть, гудять, у голові каша, та й взагалі почуваюсь кинутою і нікому не потрібною.

Пожалів би хоч хтось бідну, стомлену принцесу, а то ніякої поваги...

– Ліліано, там за деревами є озеро. – Дашка стоїть поруч й дивиться на Мельхома у небі, який вже літає поруч з Сеером, поки решта воїнів намагаються на невеликій частині рівнини обмити коней водою й самим відпочити. – Один з цих мені сказав. Можемо піти...якщо хочеш.

– Було б непогано.

Подруга допомагає встати й тягне мене за руку.

– Хочу тобі сказати дякую. Ти врятувала мене, а я кинула тебе і паніку навела. Але з іншого боку хочу сварити. Я правильно вчинила, що розповіла, хоч і було так важко, слова не давалися. Сеер щось вигадає. Побачиш.

– Яка різниця? В будь-якому випадку шлях веде у Долину Пісків, а ми вже з тобою давно вирішили, що там на мене нічого хорошого не чекає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍