Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Ми йдемо повз дерева. Ноги від втоми чіпляються за коріння. Через кілька метрів нам відкривається озеро. Воно таке прекрасне і чисте, велике, виблискує водою у світлі сонця, що від щастя плакати починаю.

– Бог почув мої молитви...– промовляю під носа і як і казала забігаю у воду прямо з одягом. Дашка біжить слідом весело сміючись.

– Не все погано, так? Ми приймемо природну ванну!

Спочатку ми плескаємось у воді, занурюємось у неї, плюючи, що вона крижана. А потім я починаю відтирати з себе бруд.Це важка праця, скажу вам, він засох, присох і взагалі вирішив, що на моєму тілі йому дуже класно. За цим навіть не помічаю вірну подругу Шаалу, яка плюхається у воду до нас, задоволено муркоче, і починає нарізати круги навколо.

– Я думала коти не люблять воду. – Сміється Дашка.

– Вона ж не звичайна Кицюня. – Сама усміхаюсь, така морда у Шаали задоволена. – Вона магічна. Так що... 

Але сама себе обриваю на пів слові. Поглядом вихоплюю, що щось спостерігає за нами з-за дерев.

– Поводь себе природно. – Наказую подрузі й удаю, що продовжую віддирати бруд.

– Що? Щось сталось?

– Даш, давай не так, як у лісі, коли фею зустріли, гаразд? Спокійно. Хтось за нами спостерігає. Або щось. – Стискаю плечима. – Тут не вгадаєш.

– Того Блемма важко не злякатись. – Хмикає, але на щастя так і стоїть спиною до невідомого за деревами й навіть не смикається зайвий раз.

Шаала теж наче починає відчувати небезпеку, адже вилазить з води й вдивляється очицями у ліс. Поза у неї напружена, наче готується пригнути на когось. Кігті випустила, ікла показала. Прямо дійсно дика пантера, а не Кицюня.

А потім з-за дерев до нас неспішно виходить….єдиноріг. Справжній! Це просто капець якийсь. Я шокована. Дар мови втрачений назавжди. Єдиноріг, тільки вдумайтесь! Білий, як сніг, з рогом і срібною гривою. Такий прекрасний, що дух перехоплює.

– Дашка, – шепочу, – можеш дивитись, це не Блемм.

Вона обертається й теж завмирає шоковано розкривши рота.

– Ого-о-о-о! Вау!

– Та-а-а-а-к, – протягую. От тільки Шаалі чомусь єдиноріг не подобається. Вона продовжує гарчати.

Через страх, що Кицюня кинеться на це прекрасне створіння виходжу з води й підходжу до єдинорога. Вода стікає з мене потоками. Він не з полохливих, стоїть спокійно, переминається з копита на копито, гривою трусить, а з неї летять срібні краплинки.

– Шаала, перестань. Він прекрасний.

Правда їй байдуже, вона все одно гарчить.

– Лелька, а ну сядь на нього. Блін, шкода не сфоткаю тебе. Ти ж уяви тільки...Та ти порвала б інстаграм і всіх його інстадів!

– Ха, точно!

Торкаюсь тіла єдинорога. Воно таке ніжне, приємне на дотик, тепло, особливо після гірського озера, що виникає одне бажання: притулитись. Шаала знову гарчить, ще голосніше й робить м'який крок до мене. Єдиноріг налякано відсахується від неї, але не тікає, так і стоїть обласканий моїми дотиками.

– Кицюня, припини. Ти лякаєш його.

Якби вона могла фиркати так і зробила б, чесне слово. Таке незадоволення відбивається на її мордочці, що смішно стає.

– Ти ревнуєш? – Сміюсь. – Припини. Ти ж пантера.

– Думаєш може? – Дашка підходить до мене.

Відліплюю від тіла мокру сорочку і штани, скручую волосся, адже з нього неприємними цівками тече вода на єдинорога і йому це явно не подобається.

– Як гадаєш, якщо торкнутись рогу, то що буде? – Питаю, а сама вже наче зачарована тягнусь до нього. Шаала голосно нявкає, єдиноріг лякається й встає на диби. Падаю на землю й закриваюсь руками. Дашка відскакує, але тут же опиняється поруч й намагається відтягнути мене, а я наче заціпеніла. Не можу навіть поворухнутись.

– Тікай же! – Кричить подруга.

Встаю на ноги та відбігаю в бік. І тут єдиноріг зривається з місця й суне на мене. Впевнено так, загрозливо. І ніякої веселки від нього не тягнеться, навпаки якийсь темний блискучий слід. Ну що за?...
Тікаю. Біжу, так швидко як можу.

Господи, от як єдиноріг, добре та прекрасне створіння може перетворитися на мисливця? І, головне, чому він взагалі тупоче за мною? Ох, щось мені зовсім не щастить з конями, от зовсім!
Ногами чіпляюсь за коріння дерева, ямки та горбики, кілька разів падаю і несподівано вилітаю на рівнину, де Сеер і Мельхом стоять у колі воїнів й щось жваво обговорюють. Біжу до них панічно розмахуючи руками начисто забувши, що тепер моє покликання вбити дорогого імператора, й влітаю у гущу чоловіків.

Ще ніколи я та-а-а-а-к швидко не бігала.

Чомусь за законом жанру падаю саме на Сеера, от бідолашний. Навіть з ніг його змітаю, і це дивно, він же такий ого-го-го який міцний горішок. Демоняка обхоплює мене за талію й приземляється на спину пом'якшивши моє падіння. Мить дивиться в очі, а потім сміється. Чесно. От бере і регоче, хоч єдиноріг ось-ось перетворить нас на фаршик.

– Якщо не вийде вбити звичним способом, то ти вирішила підмовити єдинорога?

Каже і скидає мене з себе та стрімко встає на ноги. Встаю слідом. У мені починає боротися бажання зробити щось таке, щоб єдиноріг дійсно розтоптав Демоняку, і бажання втекти якомога далі залишивши коника Імператору. От тільки обрати не можу. Та й не встигаю. Сеер дістає меч й чудо природи натикається на гостре лезо та розсипається на мілкі сріблясті частинки схожі на попіл.

– Ти що зробив? – Кричу до нього, але тримаюсь. Біль вже проникає у кістки, а шепіт голосів звучить у голові. – Ти вбив єдинорога! Вбив! – Не знаю чому мене це так засмучує, особливо якщо пригадати, що я сама майже не стала його жертвою, на що Сеер й тонко натякає.