Інна Земець - Двічі в одну річку, Інна Земець

Глава 11

Горщику, не вари! Може я іноді забагато хотіла і очікувала, та хай цей ріг щедрот вже спиняє свій потік. Якби мене запитали, чи побачу ще колись свого батька – впевнено відповіла би рішучим «Ні». Іноді проїздила неподалік квартири, де народилась і жила до десяти років, та ніяких навіть думок не мала як він або що, просто минала та й по всьому. Я не бачила його п’ятнадцять років і зустрічі з ним не шукала. Мама, звісно, ще з ним ще деякий час мала бачитись: забирала наші речі, в суд приїздила, в опікунский. Навіть спробувала аліменти офіційним шляхом стягнути, та він тоді зарплатню к «конверті» отримував, тож з офіційних присудили три копійчини. Таким поняттям, як совість він не переймався, вигнав нас на вулицю і пішов собі далі нову родину наживати, а ми і думати про нього забули. Коли впізнала його, першою думкою було рвонути з місця, але ж цікавсть затримала. Я заглушила мотор, вийшла і стала біля дверей:

- Вкрай неочікувана зустріч. З якого приводу?

- Просто так. Знав де теща жила, сюди і пішов шукати, та двері якийсь молодий бичок відкрив. То твій чоловік?

- Ні, ми тут більше не живемо. То чого хотів? Не літо, загоряти тут не планую.

- Може підемо кави вип’ємо?

- Ні, часу не маю, бажання також. Я тут проїздом, тож і не зустрінемось більше. Ну й добре, - відкриваю двері, та сісти не встигаю, підходить бличже, - Відступи.

- Та чого ти? Я ж твій батько.

- Ти біологічний партнер моєї мами, або донор – називай як бажаєш, але не батько. Останній раз питаю, яку справу до мене маєш? Помираєш і по прощення прийшов?

- Ні, я просто хотів тебе побачити.

- Місію виконано, бувай.

- Стій, Наташа! Приділи мені хоча б кілька хвилин. Може не сьогодні, то завтра давай. Я просто прошу кілька хвилин твоєї уваги, - акцентуючи кожне слово останньої фрази каже він.

Я не знаю навіщо я погодилась, просто не можу знайти цьому пояснення. З пам’яті про нього хіба що генетична та дуже недобра. Але домовилась із ним на завтрашній полудень в центрі в кав’ярні. На вигляд він не шмаровидло, спиртякою не несе, вдягнений пристойно, тож і не по гроші, мабуть. Додому везу розгубленість і поганий настрій, та трохи відходжу потрапивши до кола найближчих та найрідніших. Всі разом вечеряєм, гуляємо, допрацьовуємо меню на завтра. Частину сама готуватиму, частину замовлю.

- Ната, а чого всією компанією в ресторан не схотіла? – питає моя мама.

- Не знаю, та чомусь спало на думку, що хочеться сімейного затишку, камерності якоїсь. Зберуться тільки дуже близькі, а тут затишніше.

Мабуть, «казковий дует» надто близьким себе досі не вважає, бо Андрію відповіли «Спробуємо вирватись». І що їх там так міцно тримає окрім літер, книг і пилюки? До ранку мені вдається не думати про майбутню застріч з батьком, та після пробудження починає пробивати на хвилювання - заготовки на вечерю роблю, а руки трохи тремтять. Вигадую собі раптову робочу справу і тікаю, за годину обіцяю повернутись. Бачу, що батько мене випередив – вже сидить за столиком, сік цідить.

- Добре, я на місці – пів години маєш, починай.

- Привіт, Наташа. Радий, що все ж приїхала.

- Не переоцінюй важливість моменту і переходь до справи. Не помираєш, грошей не просиш – що треба?

- Хотів дізнатись як твої справи.

- Фантастично, - замовляю каву без кофеїну, бо вже й так тіліпає, - Деталей не буде.

- А хоч трохи? Чоловік, діти, чим займаєшся?

- Так, ні, помічник депутата, - не уточнюю, що в понеділок останній день на цій посаді, і так щедро відповіла.

- У тебе є брат, Аркадієм звуть.

- Співчуваю. Його теж на вулицю випер разом з мамкою? – дивлюсь в чашку, сиплю сахар – половина повз просипається.

- Ні, - зітхає він, - Тільки перед вами так завинив. Розумію, що пробачення недоречне, та…

- От і спинись. Просто дай мені відповідь на одне питання: чому зараз?

- З жінкою розлучився, син дорослий -  свою родину має, скоро онука подарує, захотілось дізнатись як моя донька.

- Отак просто, ніякої драми? – я з усіх сил намагаюсь не підвищувати голос, - Просто цікаво?

- Слухай, ми з твоєю мамою просто перестали одне одного розуміти, я знав що ти на її бік станеш, от і не турбував. Але ж стільки років пройшло, можна ж…

- Ні. Свій максимум ти вже від мене вже отримав. Нас більше не шукай ні з якого приводу. Ти під старість мабуть занадто багато вільного часу маєш, та затикати цю діру цікавістю до минулого не треба. Я не буду казати, що рада була побачитись, бо навіть нема про що говорити – ми сторонні люди. Шкодую витраченого часу, якщо чесно, але собі дорікнути нема чим – старій людині категорично не відмовила.

Кидаю на стіл біля недопитої кави купюру і рішуче полишаю кафе. Повторюю собі «Все нормально, все нормально», та як завертаю на парковку біля нашого дому зриваюсь – чіпляюсь за руль, тулюсь до нього лобом і не можу спинити сльози. Щоб ми собі не казали, та чимало наших рішень і поглядів формуються з огляду на батьків. Як ми розумні – краще беремо за приклад, а погане як пересторогу запам’ятовуємо, а як ні – собі погані звички лишаємо. За часів розлучення мені було десять і більшість того що чула я не розуміла, але ж і не забула. А зараз мене накриває хвилями старих спогадів. Це і біль за мамині нічні сльози, коли їй здавалось що я сплю і не чую; це біль за необхідність вдягати страшні черевики коли хотілось дуже модні на які все ж не вистачало; це і біль за відчуття себе надто малою і безпомічною, щоб чимось зарадити. І зараз я вже не знаю, чи все моє життя то мої особисті рішення, чи наслідки вчинку батька? Три роки шлюбу доводила собі, що я нарешті центр Всесвіту не тільки для мами, а потім рік себе запевняла що мені ніхто не потрібен. Навіть різниця у віці між нами з Андрієм, як між мамою з донором. То я не від мами мудрості навчалась, а від вчинку батька все своє життя вибудовувала? То я тепер виросла чи просто гештальти закрила? І які ще маю? І нашо мені весь той Фрейд зараз? Ще й вечірку з нагоди «нового етапу життя» собі вигадала. Витираю очі і полишаю машину – я не готова прямо зараз додому повернутись, занадто багато питань без відповдей. Іду в парк і сідаю на лавці біля озера. Який дурний привід раптом засумніватись у всьому! Людина яка вирішила мною свою цікавість втамувати ламає майбтній вечір, який великим святом собі назвала. Від тих думок раптом перескакую на інші: а раптом мені колись просто набридне те що маю? Зараз я люблю Андрія, та й батько маму наче кохав. А якщо я йому набридну? Аромат лаліківських «Чорнил» відчуваю раніше, ніж чую голос:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍