Пауло Коельо - Заїр

– Я не дуже добре себе почуваю. – Його погляд ковзнув убік, поблукав по ресторану, ніби мене там не було. – Мені не хочеться говорити про себе. Голос…

Щось дивне, щось дуже дивне відбувалося. Як далеко він спроможний піти, аби справити на мене враження? Зрештою, він попросить, як багато людей просили раніше, щоб я написав книжку про його життя та його могутність?

Щоразу, коли я маю перед собою очевидну мету, я готовий на все, щоб її досягти, – зрештою, саме про це я пишу у своїх книжках, і я не можу зрадити своїх слів. Ось і тепер я маю мету – ще раз подивитись у вічі своєму Заїру. Михаїл повідомив мені цілу купу нових відомостей: вона не його коханка, вона мене не покинула, її повернення – лиш питання часу. Проте я не міг позбутися думки, що ця зустріч у піцерії – чистий фарс. Хлопець, неспроможний заробити собі на життя, користується чужим болем, щоб досягти того, чого йому треба.

Я ще раз вихилив одним ковтком повний келих вина, Михаїл зробив те саме.

«Будь обачним», – нашіптував мій інстинкт.

– Атож, я хочу говорити про Естер. Але й про вас хочу довідатися більше.

– Це неправда. Ви намагаєтеся звабити мене, переконати робити те, до чого я й сам, у принципі, готовий. Проте страждання, яке ви відчуваєте, плутає ваші думки: ви припускаєте, що я можу брехати, щоб скористатися з ситуації.

Хоч Михаїл точно відгадав мої думки, він говорив набагато гучніше, аніж того вимагає добре виховання. Люди стали обертатися й дивитися, що там відбувається.

– Ви хочете справити на мене враження, не знаючи про те, що ваші книжки справили вирішальний вплив на моє життя, що я багато чого навчився з того, що ви там написали. Біль засліпив вас, спрямував ваш розум в одну точку, ви нічого перед собою не бачите, крім свого Заїру. Не ваша любов до неї спонукала мене прийняти ваше запрошення на цей обід: до того ж я не переконаний, що тут ідеться про любов, а не про вашу вражену гординю. Мене сюди привела…

Тон його голосу несподівано змінився; він озирався в різні боки, ніби перед його очима все розпливалося.

– Світло…

– Що з вами?

– Мене сюди привела її любов до вас!

– З вами все гаразд?

Роберто помітив, що тут відбувається щось не те. Усміхаючись, він підійшов до нашого столу, поклав руку хлопцеві на плече.

– Схоже, моя піца вам не сподобалася. Якщо так, то я не візьму з вас грошей за обід, ви можете йти.

Що ж, це, либонь, вихід. Ми можемо підвестися, вийти з піцерії й уникнути прикрого видовища, коли людина вдає в ресторані, ніби її опановує якийсь дух, тільки для того, щоб справити на мене враження або налякати мене – хоч я відчував, що йдеться про щось набагато серйозніше, аніж проста театральна вистава.

– Ви відчуваєте вітер?

У цю мить мене опанувала впевненість, що він не прикидається: навпаки, він докладав неймовірних зусиль, щоб опанувати себе, й переживав більшу паніку, аніж я.

– Світло, світло, воно спалахує всюди! Будь ласка, виведіть мене звідси!

Він засмикався в корчах. Тепер він уже не намагався нічого приховувати, люди за іншими столами почали підводитися…

– У Казахстані…

Він не зміг докінчити фразу. Відштовхнув стіл – піци, келихи, тарілки розлетілися навсібіч, влучивши в кількох людей, що сиділи за сусідніми столами. Вираз його обличчя цілком змінився, тіло йому тремтіло, а очі оберталися в орбітах. Його голова рвучко відкинулася назад, і я почув, як затріщали кістки. Якийсь чоловік підбіг від сусіднього столу. Роберто встиг підхопити його й не дав йому впасти, а сусід по столу схопив ложку, що лежала на підлозі, й засунув її йому в рот.

Ця сцена, певно, тривала кілька секунд, але мені вона здалася вічністю. Я вже уявив собі, як у журналах, що полюбляють сенсації, напишуть про те, як знаменитий письменник, можливий претендент на одну з почесних літературних премій, попри численні критичні відгуки на його адресу, влаштував сеанс спіритизму в піцерії лише для того, щоб привернути увагу до своєї останньої книжки. Моя параноя на цьому не зупинилася: згодом з’ясувалося, що цей медіум був тим самим чоловіком, який викрав дружину письменника – усе почнеться знову, але цього разу в мене не вистачить ані мужності, ані енергії, щоб знову витримати те саме випробування.

Не було сумніву, що дехто з тих, хто сидів за столами в піцерії, мене впізнав, але чи знайдеться серед них бодай один мій справжній друг? Який зуміє зберегти мовчанку про те, що він бачив?

Тіло Михаїла перестало тремтіти, розслабилося, Роберто зміг посадити його у крісло. Чоловік, який прибіг від сусіднього столу, помацав йому пульс, підняв повіки й подивився на мене.

– Думаю, це з ним не вперше. Ви давно його знаєте?

– Вони часто сюди приходять, – сказав Роберто, побачивши, що я втратив здатність на будь-яку реакцію. – Але таке з ним відбулося на людях уперше, хоч у моєму ресторані подібні випадки вже траплялися.

– Мені відразу впало у вічі, що ви не вдарилися в паніку, – відповів чоловік із-за сусіднього столу.

Цей коментар було адресовано мені, бо я, либонь, був дуже блідий. Чоловік повернувся до свого столу, а Роберто спробував допомогти мені розслабитися: