Пауло Коельо - Заїр

– Це приватний лікар однієї славетної актриси, – сказав мені він. – І схоже, ви потребуєте допомоги більше, ніж ваш супутник.

Михаїл – або Олег, або ким там був той молодик, що сидів навпроти мене, – прийшов до тями. Він роззирнувся навсібіч і, замість засоромитися, усміхнувся дещо збентежено.

– Пробачте, – сказав він. – Я намагався опанувати себе.

Роберто знову прийшов нам на допомогу.

– Ви не турбуйтеся, – сказав він Михаїлові. – У нашого письменника грошей досить, щоб заплатити за розбиті тарілки. – Потім обернувся до мене: – Епілепсія. Лише епілептичний напад, більш нічого.

Ми вийшли з ресторану, й Михаїл відразу сів у таксі.

– Але ж ми не поговорили. Куди ви тепер?

– Я зараз не в тому стані, щоб розмовляти. А ви тепер знаєте, де мене знайти.

Існують двоє неоднакових світів: той, про який ми мріємо, і той, що реально оточує нас.

У тому світі, про який я мріяв, Михаїл розповів мені правду, й усе зводилося до одного з прикрих моментів мого життя – непорозуміння, неминучого між закоханими. Естер спокійно чекає, коли я її знайду, сподіваючись, що я зрозумів, чого саме бракувало в наших стосунках, що я прийду до неї, попрошу пробачення, й ми продовжимо наше спільне життя.

У тому світі, про який я мріяв, між мною та Михаїлом відбулася дуже спокійна розмова, потім ми вийшли з піцерії, взяли таксі, подзвонили у двері, за якими моя колишня дружина (чи моя дружина? тепер я мав підстави знову називати її так) ткала килими в першій половині дня, давала уроки французької мови – в другій і спала сама-одна вночі, так само, як і я, чекаючи, коли у двері подзвонять, чоловік увійде з букетом квітів і поведе її випити гарячого шоколаду в готель, що неподалік від Єлисейських Полів.

У реальному світі кожна моя зустріч із Михаїлом відбувалася в напруженій атмосфері – я щоразу боявся, аби не повторилася сцена, яка сталася в піцерії. Усе, що він говорив, було плодом його уяви, насправді він також не знав, де перебуває Естер. У реальному світі я об одинадцятій сорок п’ять на Північному вокзалі Парижа чекав потяг зі Страсбурга, зустрічаючи відомого американського актора, що був також не менш відомим режисером, якого надихала ідея створити фільм на матеріалі однієї з моїх книжок.

Досі на кожну пропозицію адаптувати один із моїх творів для кіно я незмінно відповідав: «Я в цьому не зацікавлений». Як на мене, то кожна людина, що прочитала книжку, створює в голові власний фільм, вигадує персонажам обличчя, створює сценарій, чує голоси, відчуває запахи. І саме тому після перегляду кінофільму, створеного за улюбленою книгою, людині завжди здається, що її обманули, вона завжди каже: «Книжка набагато краща за фільм».

Проте цього разу мій літературний агент виявила неабияку наполегливість. Вона запевняла мене, що цей актор і режисер належить до нашого часу й створює зовсім не те, що нам зазвичай пропонують. Цю зустріч було призначено ще два місяці тому, ми домовилися повечеряти сьогодні ввечері, обговорити подробиці, з’ясувати, збігаються чи не збігаються наші погляди на життя й на світ.

Але протягом двох останніх тижнів мій розпорядок денний кардинально змінився: сьогодні був четвер, і я мусив іти до вірменського ресторану, намагатися знов увійти в контакт із хворим на епілепсію молодиком, який чув Голоси, але був єдиною людиною, яка нібито знала, де перебуває мій Заїр. Я витлумачив цю ситуацію як знак – мені не слід продавати права на використання своєї книжки для фільму, і спробував скасувати зустріч з актором. Проте він виявив наполегливість, сказав, що йому байдуже, коли саме ми зустрінемося, і він згоден поміняти вечерю в четвер на обід у п’ятницю: «Ніхто не сумуватиме, якщо йому випадає провести вечір у Парижі самому», – так він мені сказав, і я не знайшовся, що йому на це відповісти.

У світі, який я собі уявляв, Естер ще була поруч зі мною, її кохання надавало мені сили чогось прагнути, намагатися реалізувати всі свої можливості.

У світі, який існував реально, вона була моєю одержимістю. Вона висмоктувала з мене всю енергію, займала весь мій простір, примушуючи мене докладати величезних зусиль, щоб далі жити, працювати, зустрічатися з продюсерами, давати інтерв’ю.

Як стало можливим, що після двох років вимушеної розлуки я досі не зміг забути її? Мені було нестерпно думати про те, що зі мною сталося, подумки перебирати всі можливості, намагатися кудись утекти, пристосовуватися до повсякденності, писати книжки, практикувати йогу, зваблювати жінок, виходити з дому, щоб десь повечеряти, ходити в кіно (уникаючи літературних адаптацій, звичайно ж, і завжди обираючи лише фільми, сценарії, що створені спеціально для екрана), до театру, на балет, на футбольні матчі. Але навіть за такого напруженого ритму життя Заїр ні на мить не переставав маячити в мене перед очима, завжди примушував мене думати: «Як мені хотілося б, щоб вона була поруч зі мною».

Дивлюся на розклад руху поїздів – треба чекати ще п’ятнадцять хвилин. У тому світі, який я собі уявляв, Михаїл був моїм союзником. У світі реальному я не мав жодного конкретного доказу, що це справді так, крім мого величезного бажання вірити в те, що він каже. У світі реальному він цілком міг бути моїм прихованим ворогом.

Я знову ставлю собі те одвічне запитання: чому вона нічого мені не сказала? Можливо, така її відповідь на запитання Ганса? Можливо, Естер вирішила, що повинна врятувати світ, як здалося мені ще під час нашої розмови про любов і війну, й «готує» мене до того, щоб я супроводжував її в цій місії?

Мій погляд прикипів до рейок, по