Марія Микіцей - Плетиво (Збірка віршів)

І кому віддаси ти трон свій і заіржавілий Меч – яка там у тебе є ще велика спадщина? Ти горище палацу порівнюєш із державою — «Захаращена». Ти б залишив війну пораднику, бісу, Бісмарку, Ти б залишив країну бодай на ердель-тер’єра. Ти втікав би з театра у білому злому присмерку До прем’єри. Он зривається у затоку шалене скерцо, Мармуровий атлант на терасі плече напружує. В кого в серці болять криві непрозорі скельця, Не одужає. Собі Самайн Володарко темних міст, шукачко вогню чужого, кого покохаєш в ніч, коли настає зима? Лишаємось ми самі тікати з тепла прожогом туди, де густа пітьма, де кожен собі Самайн. Висотує сік землі суха невмолима осінь, похмурий міський дракон, облуплений та в іржі. Співай же йому, шалій, ти не розуміла досі, який це солодкий світ, де навіть свої – чужі! Володарко темних трас, проваль, де дрімає зброя, ночівель чадних і тих, де чаду й тепла нема, приходить щорічний час, де я розумію, хто я, хто ти, хто вони усі, хто кожен собі Самайн. Пірнають міста в пітьму, беруться світи в облогу, лягає на землю сон, спокутується вина. Нехай тебе обіймуть на довгу важку дорогу, бо кожен собі Самайн, бо кожен собі – весна. Заспів зими Лягає на землю сніг, лягає на землю сон, лягає вогка й м’яка і непереможна втома. Агов, ти живий чи ні? І глухне в снігу клаксон, і сліпнуть в зимі серця до тих, хто заснув не вдома. Дорогами йде мороз, дорогами лід повзе, молочна густа пітьма, м’яка крижана облога полює на теплу кров… Не вір слимакам з газет, Що буде зима проста, недовга, як подих бога. Заварюй собі будь-де гаряче, гірке і пряне, надій на весну не май, поволі чекай її, бо світом вона іде і через віки – нагряне, як зараз – мороз і тлін, як все на оцій землі, знесиленій і твоїй.