Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

шкодував, я й не міг шкодувати за тією ніжною маргінальністю, за постійними насмішками над реальністю, за показаними загальноприйнятим правилам середніми пальцями, годинникам, порам року, за тим, як ми показували язики всім цим «що скажуть люди». А й справді, в нас не було іншого вибору, ніж дати під зад здоровому глузду, тому ми додамо до контракту додаток. Після всіх років свят, подорожей, ексцентричності, екстравагантних веселощів я не міг уявити, як поясню сину, що все скінчилося, і що тепер щодня ми ходитимемо дивитися, як марить його матір у лікарняній палаті, що його Мама — божевільна, і що треба тихенько чекати, поки вона не згасне. Я збрехав йому, аби змогти продовжувати партію.

Стан Луїзи був мінливий, ми ніколи напевно не знали, як вона почуватиметься, тому щоразу наш синок дуже сумував перед тим, як прийти в лікарню. Ліки забезпечували їй певний спокій, завдяки їм вона частково віднаходила свій попередній стан, тоді ми зустрічали її в ледь безумному настрої, ніби нічого і не змінилося. А іноді, зайшовши крізь двері, ми бачили, як вона саме говорить зі своїми демонами, просторікує з привидами, складаючи руки, щоби прочитати псалми, що їх вона складала, згідно з власними неписаними істинами. Дуже швидко їй вдалося привернути симпатії інших пацієнтів і персоналу, котрі пробачали їй будь-які капризи та готові були буквально ноги їй цілувати, ніби то була якась маркіза. Наш син швидко знайшов свою провідну нитку в цьому лабіринті коридорів, де тинялися загублені душі, що досі трималися в тілах, які безцільно ходили. Він створив цілий ритуал візитів, то було справжнє агіт-турне, цілковито ірреальне. Спершу він ішов потримати плювальницю шизофреніку-меломану, потім ішов постояти в головах у старої злодійки, котра під дією сильних ліків уже нікому не могла нашкодити. Я користався його відсутністю, аби запустити разом із його матір'ю операцію втечі, що її назвав «Ліберті Боджанґлз». Луїза виявила чималий ентузіазм і також справедливо зауважила, що мені також належало би мати своє койко-місце в цьому закладі для божевільних.

— Жорже, любий, я би залюбки вам запропонувала розділити мої пігулки на двох, але нині я вже проковтнула всі ліки! Обіцяю завтра відкласти трохи для вас. Ця операція «Ліберті Боджанґлз» не може бути плодом уяви здорової на голову людини!

Операція «Ліберті Боджанґлз» була копняком під зад здоровому глузду, як і пропонував мій син. Я не міг наважитися закінчити роман, яким було наше життя, не додавши туди театральної фінальної крапки. Ми мали подарувати сину фінал цієї оповіді, такий, який би був на висоті, чернетку, в якій би роїлися сюрпризи, радісну та сповнену почуттів. Луїза попросила виступити в ролі підбурювачки, вирішивши, що то було би чудовим коронуванням, а вся подія буде наче діадемою на її чолі, що перетворить її на королеву божевільних. Вона просто хотіла востаннє вразити свого сина, от і все.

9

Просто перед нашою терасою, десь на десять метрів нижче, росла величезна сосна, вона завжди там була. Коли час від часу зимові свята ми проводили в Іспанії, то це дерево правило нам за новорічну ялинку. Разом із батьками ми цілий день її прикрашали, для цього брали драбину та одягали сосну в блискучі гірлянди, вогники мерехтіли, зверху ми додавали цілі хмари вати, а на вершечок ставили величезну зірку. То була дуже гарна сосна, і біля неї ми завжди проводили дуже гарний день. Але, як це буває з усіма, сосна виросла, і з моменту початку життя в нашому сховку мама весь час сварилася на це дерево, що, мовляв, псувало весь вид, вона казала, що через сосну зовсім не видно озера, і що на терасу падає тінь, і що коли якось почнеться буря, дерево зруйнує будинок і впаде точнісінько нам на голови, і що просто так одного ранку ця сосна перетвориться на вбивцю. Вона говорила про це щоразу, коли ми проходили повз, і, оскільки сосну було видно з усіх вікон, говорила про неї весь час. В мене й Тата жодних проблем із сосною не виникало, вона нас не надто дратувала, а щоб бачити озеро, було достатньо просто зробити кілька кроків убік, але для Мами це стало справжньою одержимістю. Через те, що дерево росло на межі нашої власності, тож нам не належало, ми разом із Татом пішли на прийом до мера, аби попросити дозволу ту сосну зрубати. Але мер відмовив, він вважав, що якщо всі почнуть рубати дерева, які когось дратують, то й лісу більше не залишиться. Вже вдома Тато сказав мені, що він з мером згоден, але через Маму це дерево завдавало нам прикрощів, тому треба обов’язково знайти спосіб, аби повернути в дім тишу та злагоду. Я, чесно, й сам не знав, що думати — зробити Мамі приємне чи нашкодити лісу, це було дуже складне запитання.

Окрім Непотреба, котрий завжди приїздив тут провести свої депутатські канікули та пограти зі мною в «слинявчик», попрацювати над успішністю свого життя, набиваючи собі живіт, та, підсмажуючись, лежачи на терасі, ми більше ні з ким не бачилися. Коли він приїхав вперше, то привіз із собою в машині нашу Мадемуазель Надмірність. Сам він прибув у стані крайнього емоційного та фізичного виснаження. Під