Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

Цю фантасмагоричну історію неймовірного кохання своїх батьків син розповідає з власних спогадів і за допомогою татових щоденників. Його батьки кружляють у химерному танці під пісню «Містер Боджанґлз» у виконанні Ніни Сімон і залучають всіх довкола до цього святкування. Сміх, коктейлі, дивовижні вигадки й розваги, розмови про мистецтво, зневага до всього буденного — ось як вони провадять своє життя.
Мамина екстравагантність поступово занурює її все далі у глибини власних вигадок, а люблячий чоловік всюди йде за нею, переконаний, що справжнє безумство мають нести двоє. Навіть коли здається, що надії немає, у цій сповненій божевільного оптимізму і тихого смутку історії батько з сином готові на все, аби свято тривало далі.

Це моя правдива історія з прибріхуванням по ділу та ні, бо таке вже життя.

Батько казав, що до мого народження полював на мух із гарпуном. Він показав і гарпун, і розчавлену муху.

— Я припинив таке робити, бо це було дуже тяжкою справою, за яку до того ж погано платили, — сказав він, складаючи своє старе знаряддя праці в лаковану скриню. — А тепер відкриваю гаражі, там треба багато працювати, але за це дуже добре платять.

На першому дзвонику, коли ми всі розповідали про себе та свою сім’ю, я не без гордості розповів про всі ці татові професії, за це мене люб’язно насварили та щедро з мене насміхалися.

— За правду отримуєш відплату, якщо ця правда смішна, як брехня, — плакав я.

Насправді ж мій батько був чиновником, «людиною закону», як він казав.

— Нас годує закон! — голосно сміявся він, попахкуючи люлькою.

Ні, він не був ані суддею, ні депутатом, ані нотаріусом, ні адвокатом. Своєю роботою він завдячував другові-сенатору. Батько був у курсі всіх нових обставин закону, тому поринув у нову роботу, яку придумав сенатор. Нові норми — нові професії. Саме так батько став «відкривачем гаражів». Аби гарантувати безпеку та справність у автопарках, сенатор вирішив накинути всім обов’язковий технічний контроль. Відтак власники старих тарантасів і лімузинів, вантажівок і різноманітних розвалюх мали проходити разом зі своїм авто такий собі «медогляд», аби уникнути аварій. Усі мусили через це пройти — і багаті, і бідні. Тож, оскільки це було обов’язковим оглядом, мій батько виставляв високі, так, дуже високі рахунки. В рахунок він включав вартість дороги туди і назад, огляд і повторний огляд, і, якщо вірити його вибухам сміху, все йшло дуже добре.

— Я рятую життя, рятую життя! — сміявся він, зануривши ніс у банківські виписки.

У той час порятунок життя коштував дорого та приносив багато грошей. Після того, як батько відкрив чимало майстерень обслуговування, він продав їх конкуренту. Це стало полегшенням для Мами, котрій не дуже подобався той порятунок життя, — бо так батькові доводилося багато працювати, тож ми його майже не бачили вдома.

— Я працюю допізна, аби мати змогу закінчити роботу раніше, — відповідав він мамі, і цього аргументу я вже не міг зрозуміти.

Я часто не дуже розумів батька. З роками зрозумів його трохи краще, але не повністю. Добре було вже й так.

Він говорив, що це в нього з народження, але сам я швидко зрозумів, що попеляста ранка, яка здималася справа від нижньої губи та робила його красиву усмішку ніби трохи кривенькою, з’явилася через старанне куріння люльки. Його зачіска — волосся, зачесане на проділ посередині, із кучериками з кожного боку — нагадувала мені зачіску прусського вершника, зображеного на картині, що висіла вдома одразу біля вхідних дверей. Крім батька та того прусака я більше не бачив людей із такою зачіскою. Глибоко посаджені очні западини, витрішкуваті блакитні очі — все це додавало його погляду уважного виразу. Глибокого, такого, що збиває з ніг. В ті часи я завжди бачив його веселим, та й сам він повторював:

— Оце я щасливий дурень!

На що моя матір відповідала:

— Ми повіримо вам на слово, Жорже, повіримо вам на слово!

Він весь час щось наспівував, хоча співав він жахливо. Іноді насвистував, також погано, але, як і все, що робиться від щирого серця, це було стерпно. Він чудово розповідав різні історії, тож у ті рідкісні вечори, коли до нас не навідувалися гості, він приходив і намагався помістити своє довготелесе худе тіло на моєму ліжку, аби мене приспати. Від його вирячених очей, лісу, сарн, гномів, привидів, трун сон від мене тікав. Найчастіше всі ці казки закінчувалися тим, що я реготав, стрибаючи на ліжку, або ж тим, що налякано ховався за шторами.

— Це казки для тих, хто спить стоячи, — казав він, виходячи з моєї кімнати.

І тут також доводилося повірити йому на слово. Щонеділі по обіді, аби компенсувати наслідки своєї нерозважливості протягом тижня, він робив фізкультуру. З голим торсом