Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

— Скажіть, Жорже, просвітіть мене… Боюся, що не зрозуміла… Жозефіна Бейкер не бувала в Парижі під час війни… Тобто ви не могли з нею тоді зустрічатися! Навіщо ви мені розповідали всі ці нісенітниці? Тож ви не можете бути моїм дідусем. Так чорним по білому написано в цій біографії, тому цікаво, чи це там дати переплутані, а чи це все плетиво побрехеньок? Це все неможливо, просто неможливо! Неможливо, чуєте, абсолютно неможливо! В мене вже й так немає імені, тепер ви позбавили мене предків. Хто мені доведе, що ви направду мій чоловік? Може, мені пора готуватися прочитати книжку про те, що ви й з Дракулою ніколи не зустрічалися?

В її голосі я чув збентеженість і добре розумів, що цього разу її благання не містили жодних фантазій, вона була нещасливо серйозною, її очі вкривав серпанок, і вона споглядала власний внутрішній світ, що саме руйнувався, а я відчував, що під моїми ногами провалюється паркет. Поки наш син голосно сміявся та почав малювати генеалогічне нелогічне дерево, Колетт дивилася на мене так, як дивляться на незнайомця, котрого перестріли на вулиці, на незнайомця, котрого вже ніби десь бачили. Вона тицяла в мене пальцем, ледь розтуливши рота й нахмуривши брови, готова щось мені сказати, вона була геть розгублена. Колетт похитала головою, бурмочучи собі під ніс якісь секретні формули, здавалося, що вона трохи її струсила, аби розставити речі на місця та віднайти смисл.

— Мені треба піти прилягти, я геть вибилась із сил, ви мене заплутали цими вашими дурницями! — зітхнула вона, прямуючи до спальні, нахиливши голову та розглядаючи, як ліва рука водить пальцем по лініях правої долоні.

— То хто мені Мама насправді? Бабуся? А Жозефіна Бейкер — це моя прабабуся? Мені треба буде пояснити цей малюнок, це дуже смішне дерево — тут мало гілок і багато крон! — сказав наш хлопчик, жуючи в зубах олівець.

— Знаєш, синку, в Сюзон багатаиуява, вона з усім грається, навіть зі своєю сімейною історією, але в родинному дереві Мами є коріння, листочки, гілки та крона одночасно, а ми з тобою — садівники, нам треба працювати над тим, щоби дерево стояло прямо та не вирвалося з коренем, — відповів я заплутаною метафорою, загорнутою в силуваний ентузіазм, а він із сумнівом прийняв свою місію, направду її не розуміючи.

Після пожежі я більше не міг грати цю комедію, вогонь, дим, пожежники, спалений пластик на плечах моєї коханої, весь цей прихований за її ентузіазмом смуток не могли бути плодом простого жарту. Я дивився, як син накриває її позолоченою ковдрою, він усвідомлено накрив її аж по шию, аби заховати магму розплавленого пластику та лупу-попіл, він вище підняв ковдру, аби їх прикрити, не бачити, більше не бачити цих пропалених стигматів, із усією нерозсудливістю дитинства, паротяг якого саме відходив і димів. Він проявив чимало холоднокровності та відваги під час випробувань, зберігав серйозний і сконцентрований вираз обличчя під час допитів своєї матері поліцейськими, а також під час усіх аналізів лікарів. Жодного разу він не відступив, жодної сльози не скотилося по щоках його гордого та мудрого обличчя. Єдиний знак, який зраджував його біль — то були руки, що він просовував у кишені, аби приховати стиснуті кулаки, натомість його обличчя залишалося серйозним і сконцентрованим, аби коментувати всі ці події:

— Ну що за безлад, ми знайдемо якийсь вихід, еге ж, Тату! Ми не можемо просто так без неї обійтися! Треба дати ногою під зад цим проклятим клопотам! — так заявив він, набираючи швидкість і копаючи носаком повітря, коли дізнався, що матір госпіталізують.

Повертаючись ввечері разом з ним, по дорозі додому я сказав собі, що він має рацію, бо там, де ми були, не існувало іншого виходу, ніж дати під зад здоровому глузду. Аби не засмучувати та вберегти від жахливої правди, я сказав йому, що його матір одного дня зможе повернутися додому, хоча лікарі заявили геть протилежне, на їхню думку, вона ніколи більше не зможе повернутися, бо її стан тільки погіршуватиметься, а та сумна будівля — як вона назвала лікарню — була єдиним її майбутнім. Я не сказав йому, що для того, аби зберегти життя інших, вона має там і померти. То був прекрасний весняний вечір, ідучи вулицею, тримаючи руку сина в долоні, я вже не почувався щасливим дурнем, яким я завжди себе самовдоволено вважав, тож перше слово з цього словосполучення я відпустив, воно десь відлетіло та зникло. Коли я зустрів його матір, то ніби побився об заклад, я вивчив усі правила цієї гри, підписав угоду, прийняв загальні правила користування та ознайомився з поглядами всіх сторін спору. Ні про що не