Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

— Щось там нагорі хмариться-туманиться, буде буря! Друже мій, варто підготуватися та взяти парасольку, щось буде! Оце ми погуляємо! — гукав він із радісним виразом обличчя.

І я бачив, що мій син на сходовому майданчику зустрічає гостей, на обличчі в нього була наклеєна фальшива борода, одне око закривала пов'язка, а на голові — піратський капелюх, до того ж він ще й вдавав, що накульгує на фальшиву дерев’яну ногу. У вітальні моя дружина, одягнута в широчезні шаровари та з фальшивим татуюванням у вигляді черепа на випуклому декольте, саме говорила по телефону, повідомляючи, що абордаж цілого флоту неминучий, тому потрібна підмога саме цього разу, аби звільнити трюми цього і так уже п’яного корабля.

— Все, прощаюся, саме прибув капітан, не баріться, бо весь ром випарується!

Під час усіх цих свят наш син не спав, він вчився танцювати, відкорковувати пляшки, готувати коктейлі, разом із Непотребом переодягав і фарбував поснулих на дивані гостей, аби сфотографувати. Він голосно сміявся, коли Непотріб виходив зі спальні голим і кричав, що хоче потонути в бочці горілки. Разом вони розробили цілу хитромудру стратегію, аби штовхнути в обійми сенатора пань і панночок, яких він хотів би запросити до своєї спальні. Непотріб непомітно показував свою обраницю та просив підносити їй напої, син із цілковито невинним виразом обличчя підносив і пропонував спробувати різноманітні алкогольні композиції, тому, аби зробити дитині приємно, жодна з них не наважувалася йому відмовити. Коли вони були вже «al dente», Непотріб підсідав до них, аби поговорити про свою владу, зустрічі з президентом і всі переваги, якими можна скористатися зі знайомства з подібною особою. Згодом він відводив їх у спальню, аби поділитися з ними шматочком відповідальності та крихтами слави. Якось вночі наш син, котрий вирішив, що прийшов час і самому собі допомогти, також завів до своєї спальні вродливу гостю. Він розстібнув сорочку, зняв штанці, за ними полетіли трусики, а далі він почав стрибати по ліжку просто перед дівчиною — зачарованою, приємно здивованою та збентеженою.

Тому, справді, в тому, що стосувалося виховання нашого милого нащадка, в подібних умовах ніщо не йшло так, як мало би йти. Оскільки ночі він проводив у приємній компанії, де брав участь у дорослих розмовах і слухав подекуди високочолі дебати та запальні монологи натхненних п'яничок, дні, проведені в школі, видавалися тьмяними та банальними. Хоча насправді йшлося не про цілі дні в школі, а радше про пообідній час, бо після таких вечірок ми майже щоранку просипали. Коли ми з Марін приїздили наступного після свята дня до школи з блідими обличчями та закритими темними окулярами очима, та ще й вигадували безумні історії для обґрунтування регулярної відсутності сина, то вчителька дивилася на нас стривожено. Одного дня вона сердито нам сказала, що «в цю школу не можна ходити, коли заманеться, це не прохідний двір!». На що моя мила дружина, заряджена на десять тисяч вольт, ніби невинно відповіла:

— Дуже шкода, бо, знаєте, двір бодай для чого корисного може придатися. Натомість ця школа взагалі ні на що придатися не може, тут йому читають твори з дитячої бібліотеки, з яких мало що можна вивчити, натомість під час вечорів із нами від слухає прекрасну прозу, обговорює літературні новинки разом із книгарями, а новини світу — з дипломатами, ловить «п'яненьких киць» разом із другом-сенатором, веде розмови про фіскальну політику та міжнародні фінанси з банкірами світового класу, фліртує з простолюдинками та маркізами, і вони падають у його обійми, а ви тут говорите про розклад, якого треба дотримуватися! Та чого ви хочете? Щоб він став чиновником? Мій син — ерудит і сова, він уже тричі перечитав весь словник, а ви хочете перетворити його на вкриту брудом чайку, що б'ється об хвилі і аж вся почорніла з нудьги! Він приходить лише по обіді саме для того, аби цього уникнути!

Мене це веселило, я усміхнено стояв і дивився, опустивши окуляри на носа, як вона виливає потік розрізнених аргументів, поки наш син бігав навколо вчительки, розмахуючи уявними крилами мудрої сови.

Після цієї надцятої сутички я розумів, що дні нашого сина в школі добігають кінця і що шкільного ритму, незалежно від того, чи ми дотримувалися його частинами, а чи в форматі all inclusive, неможливо буде дотримуватися протягом усіх років навчання.

Він думав, що це гра, найчастіше він дивився на матір і сміявся, думаючи, що вона знову грає одну зі своїх безумних ролей. Він думав, що це гра, а я робив вигляд, що не надто здивувався та не дуже засмутився. Аж поки одного вечора після тихого дня, присвяченого читанню,