Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

Проте з народженням нашого сина, просто під час пологів, разом із криками з Констанс, здається, вийшли й деякі риси її вибухового та зухвалого характеру. Я дивився, як вона шепоче привітальні слова на вушко нашому щойно сповитому малюку, і ці слова від матері були такими природними, що я цю банальність сприйняв як заспокійливу та прекрасну, ця нормальність мене заспокоїла. Поки наш син був малюком, її екстравагантність, здавалося, тривала, вона ніде не зникла, вона досі була спроможна і на розумні, і на пришелепкуваті дії, але вони були нестрашні та не мали справжніх наслідків. Згодом малюк став маленьким хлопчиком, який вчився триматися на ногах і щось белькотів, згодом його експерименти перетворилися на слова та кроки, це було маленьке створіння, що навчається та повторює за дорослими. Вона навчила його з усіма бути на «ви», бо вважала «тикання» найліпшим способом віддатися людям на поталу, вона сказала йому, що «ви» — це наче перший бар'єр для життєвої безпеки, а також знак поваги, що його треба виражати цілому людству. Тому наша дитина була з усіма на «ви» — з продавцями, гостями, з нашою панною з Нумідії, з сонцем, хмарами, речами та всіма елементами. Так само вона навчила його робити дамам реверанси та обсипати їх компліментами. Свої шанування на адресу дівчаток-одноліток вона навчила його виражати за допомогою цілування рук, що робило наші прогулянки містом у вулицях і парках дуже милими та позачасовими. Треба було бачити, як він виходить з пісочниці та чимчикує до дівчат, які здивовано дивилися, як їхні руки вкривають цілунками. Треба було бачити очі клієнток універмагів, що стежили за ним, забувши про список покупок, дивилися, як він шанобливо вклоняється в реверансі. Деякі матері озиралися на те, як він це робить, а потім повертали погляд на своїх синів, які сиділи у візку для покупок з роззявленим ротом, вкритим крихтами печива, і ніби запитували себе, чи це їхня дитина пропаща, а чи наш син — зіпсутий.

Він вселяв безмежний захват у власну матір, вона так ним пишалася, що іноді робила казна-що, аби тільки його вразити. Все те, що діти роблять, аби повипендрюватися одне перед одним під час перерви, виклики, що вони одне одному кидають, досягнення, які показують, аби їх помітили інші — все це він міг робити з власною матір'ю. Вони змагалися, хто з них відважніший, хто оригінальніший. Аби посмішити одне одного, аби викликати захват одне одного, перетворювали нашу вітальню на будмайданчик, спортзал, майстерню, вони стрибали, палили, малювали, кричали, все бруднили та перетворювали власні дні на конденсат усього найбожевільнішого, що тільки можна було собі уявити. Він стояв перед нею руки в боки, дивився хвалькувато, казав:

— Я взагалі не впевнений, що вам це вдасться зробити, Мамо, це дуже небезпечно, ви ж самі знаєте, тому краще облиште, я і так уже виграв!

— Це вже точно ні, чуєте! Я ніколи не здамся! — відповідала вона, перш ніж востаннє стрибнути на канапу, з усієї сили відстрибнути від неї, пролетіти над столом у вітальні та приземлитися в крісло під звук оплесків і вигуків «браво!».

Він також набув захопливої пристрасті до Мадемуазель Надмірності, і був час, коли взагалі не давав їй спокою. Він всюди ходив за нею, наслідував рухи її шиї, намагався спати стоячи та дотримуватися її режиму харчування. Якось вночі ми знайшли їх на кухні, вони на двох поділили та з'їли банку сардин, передні та задні кінцівки топтались в олії. Також він намагався залучити її до своїх ігор.

— Тату, Мадемуазель нічого не розуміє, от взагалі нічого не розуміє в правилах, навчіть мене говорити її мовою, тоді я зможу пояснити їй, як гратися! — попросив він мене, коли пташка пройшлася лапами по полю настільної гри.

— Говоріть із нею руками, очима та серцем, нічого кращого для спілкування не вигадали! — відповів я, навіть не сумніваючись, що весь тиждень він проведе, тримаючи одну руку на серці, а іншою намагаючись піймати голову пташки, аби своїми очима глибоко зазирнути в її очі, не моргаючи.

Сам я в цьому цирку прийняв роль Пана Покірності, погоджувався одягати обвішаний брелками сюртук, втілювати її бажання, реалізовувати задумані конкурси, оргії, фантазії, за допомогою чарівної палички намагався керувати цими безумними оперетами. Жодного дня не минало без гори її пришелепкуватих ідей, жодного вечора — без несподіваних гостей, запрошених на вечерю, без непередбачуваних свят. Ввечері я повертався після роботи та зустрічав старого товариша-сенатора на нашому сходовому майданчику, він пітнів і носив ящики вина, букети квітів і пакунки їжі.