Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

на «ти», а також для танцю, вона крутила волоссям у дикому ритмі скрипок і склянок горілки, в цей час Тато стримано плескав у долоні, спину він тримав прямо, як і належить справжньому англійському шоферу. Мій живіт на очах ставав усе круглішим, я вже й сам не знав, коли тицяти виделкою і як зробити так, щоби голова припинила крутитися. Наприкінці вечері мені всюди ввижалися повії та зірки, я був просто п’яний від щастя, наш водій навіть зауважив, що я п’яний, як справжній американський моряк. Як на утікачів, від нас залишилося забагато безладу.

В коридорі, аби потанцювати зі мною вальс, Мама одним порухом ніг скинула туфлі на високих підборах, підкинувши їх аж до стелі, а з мене зняла шапочку з помпоном. Її шовковий шалик пестив мені обличчя, її руки були ніжні й теплі, я чув тільки її дихання, чув, як за нами ішов і розмірено плескав у долоні Тато, він усміхався. Мама ще ніколи не була такою вродливою, я би все що завгодно віддав, аби цей танець не зупинявся, ніколи не припинявся. Вже в номері я потонув у обіймах ковдри та відчув, що мене обійняла чиясь рука, я здогадався, що моїм сонним сп’янінням вирішили скористатись і тихо перенести в інше ліжко. Вранці я прокинувся в спальні Тата, натомість обоє батьків були в апартаментах, вони снідали в номері з пом’ятими обличчями. Вочевидь, вночі обслуга та господарі могли собі дозволити все, перемішати все, направду, в їхніх стосунках вже не було порядку.

Ми вийшли з готелю (де Тато голосно кашляв, дивлячись, як Мама оплачує рахунок) і під дощем виїхали на пряму безкінечну дорогу, по обидва боки якої росли сосни. Після вчорашнього Мама облишила свій статус американської зірки, бо щоразу, як нас випереджала якась машина, вона стогнала, схопившись за голову. «Жорже, скажіть їм замовкнути, я вас прошу, кожен сигнал — то ніби удар молотком, підіть скажіть їм, що я ніщо та ніхто!» Але Тато тут нічого не міг зробити, тому він сильніше тиснув на газ, аби віддалитися від автомобілів, які були позаду, правда, тоді ми швидше наближалися до машин попереду, в цієї проблеми не було розв’язку, від чого Мама була в одному з тих душевних станів, у яких вона легко вибухала. Я розглядав, як за вікном марширують сосни, і зосереджено намагався ні про що не думати, що було не так уже й легко. Рухаючись вперед, ми мали віднайти наше попереднє життя, залишивши його позаду — таке було нелегко собі уявити. Після того, як ми виїхали з соснового лісу та почали підніматися на гору, весь час крутячись серпантином, я знову спробував зосередитись на тому, щоб не блювати, але й тут зазнав поразки. Маму, після того, як вона мене побачила, також знудило, тож блювотиння було повсюди. Коли ми доїхали до кордону, Мама та я були вже зелені та тремтіли на задньому сидінні, на передньому сидів Тато, він також посірів, майже як колір його костюма. Вікна були зачинені, аби нас не помітили, попри те, що в нас у салоні пахло сушеним оселедцем, хоч ми його навіть не їли. На щастя, не було ні поліцейських, ні охоронців, не було нікого, хто би нас перевіряв. Тато сказав, що все це через угоди когось-там про вільний ринок, і тому нас не діставали, але я так і не зрозумів, до чого тут взагалі ринок. Навіть водія іноді буває важко зрозуміти.

Ми облишили всі страхи вже після того, як подолали кордон і хмари, що причепилися до вершин французьких гір. Спускаючись до моря, ми наближалися до Іспанії, що чекала на нас разом із її яскравим сонцем, ми їхали поволі, широко повідчинявши вікна, аби вивітрився запах страху та сушеного оселедця, також ми повизбирували блювотиння за допомогою маминих рукавичок і попільнички.

«Аби замаскувати запахи моїх п'яних морячка та кінозірки, ми зупинилися біля Коста-Брава, аби назбирати розмарину та тим'яну на узбіччі. Поглядаючи на них, сидячи в тіні оливкового дерева, сміючись і розмовляючи, підставляючи біле обличчя сонцю, я сказав собі, що ніколи не жалкуватиму про те, що вчинив таку безумну річ. Така прекрасна картина не може бути плодом помилки, неправильного вибору, таке досконале світло не може спричинити жодних жалів. Ніколи».

Так писав мій батько в своєму таємному щоденнику, що його я знайшов згодом, уже потім.

8

Істерія, біполярний розлад, шизофренія — лікарі навісили на неї весь свій розумний вокабуляр, аби прив'язати її до божевільних. Також вони її прив'язали до будівлі, що викликала смуток, хімічно прив'язали її до тонни ліків, через її марення одним простим рецептом прив'язали її до кадуцея [6] . Вони прив'язали її подалі від нас, ближче до божевільних. Те, чого я так боявся, сталося, те, у що я навіть не хотів вірити, спало просто нам на голову, разом із цим прийшов вогонь і чорний дим, які вона запалила з власної волі, аби спалити свою зневіру. Це був зворотний відлік, але протягом щасливих днів я й забув усе пильнувати, і ось воно задзвонило, ніби нещасний поламаний будильник, ніби сигнал тривоги, від якого лускають барабанні перетинки, неясний шум, який нам говорить, що пора тікати вже тепер і