Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

час подорожі Мадемуазель без упину кричала, била крилами та стукала дзьобом у вікна, покривши заднє сидіння гівном. Оскільки він наперед ні з ким не домовився, то на кордоні мав клопоти, прикордонники перевіряли все — посвідчення водія, машину, багажник, багаж, вони ще й по другому колу все перевірили, щойно він заявив, що працює депутатом Сенату, бо вирішили, що він самозванець. Коли він вийшов з авто, то заявив, що більше взагалі не хоче бачити Мадемуазель, навіть на світлинах, і що він, якби все залежало тільки він нього, вже давно би засмажив її на рожні та з’їв би під пляшку доброго бурґьой, вина з долин Луари. А от Мадемуазель негайно покинула салон та попрямувала в бік озера, де просиділа цілий день, ображаючись. Коли Непотріб вирушав у Париж, аби повернутися до роботи в Люксембурзькому палаці, ми залишалися тільки втрьох, і нам цього вистачало.

Іноді Тато телефонував у поліцію, аби розпитати, як просувається слідство, він ставив телефон у режим гучного зв’язку, тож Мама слухала поліцейського, котрий говорив, що її не знайдено. Ми сміялися, самі собі затуляли роти, аби не шуміти, поки Тато сумним голосом говорив:

— Жахливо та геть незрозуміло, вона ж має десь бути! Ви впевнені, що навіть на слід її не натрапили?

На це поліцейський дуже присоромлено відповідав, що слідство тупцяє на місці, але пошуки тривають. Щоразу, коли Тато клав телефонну слухавку, я вигукував:

— Якщо слідство досі тупцяє на місці в Парижі, то сюди воно нескоро дійде! Це далеченько, навіть якщо їхати на машині чи летіти літаком, а пішки це буде ще довше, дуже довго.

Від цих слів мої батьки завжди дуже сильно сміялися.

Щоранку, поки Тато та я спали, Мама ходила купитися на озеро в товаристві Мадемуазель. Вона пірнала зі скель, а потім плавала на спині, споглядаючи, як сходить сонце, поки Мадемуазель Надмірність швидко крутилася навколо неї, намагаючись дзьобом упіймати рибку, але щоразу невдало. Згодом Мадемуазель перетворилася на салонну пташку, що їсть консервований тунець просто з банки, слухає класичну музику, носить намиста та бере участь у розпиванні коктейлів, вона просто відвикла від потреби ловити рибу.

— Обожнюю дивитися на небо та слухати шум води, що йде з глибин, так у мене реально виникає враження, що я деінде, для початку дня немає нічого кращого! — казала Мама вже вдома перед тим, як приготувати нам величезний сніданок, вона робила сік зі щойно зірваних у саду помаранчів, а також подавала до столу мед з пасіки нашого сусіда.

Потім ми вирушали за покупками у всі маленькі містечка, що були неподалік нашого дому, щодня — інше містечко, щодня — інший ринок. Я знав імена всіх торговців, часто вони безкоштовно пригощали мене фруктами чи пакетиками мигдалю, який ми поїдали, посідавши на камінь або на край тротуару, шкаралупу ми розбивали за допомогою каміння чи власних підборів. Продавці риби давали нам поради щодо рецептів і способів приготування. М’ясники підказували іспанські рецепти приготування свинини під шаром солі, додавання часнику в майонез або ж іще божевільніші рецепти паельї, куди треба було додати риби, м’яса, рису, перцю та всього іншого, і все це — одночасно. Потім ми йшли випити кави на одній із білих і позолочених сонцем площ, Тато читав газету та сам до себе сміявся, бо світ з’їхав з глузду, а Мама просила, аби я розповідав неймовірні історії, а сама палила, заплющивши очі та повернувши обличчя до сонця, ніби соняшник. Коли мені бракувало уяви, то я розповідав про вчорашній день, додаючи туди трохи неправди, переважно це виходило краще, ніж будь-яка вигадана історія. Після обіду ми залишали Тата, аби він міг зосередитися на своєму романі, а самі йшли до озера, там ми плавали в спекотні дні, а в прохолодні гуляли, збирали квіти для букету та «пекли млинці» на воді, кидаючи гальку. Вдома на нас чекав Тато, котрий саме добре попрацював, обличчя в нього було пом’яте, а в голові роїлися ідеї та вихори волосся. Ми голосно вмикали Боджанґлза під час аперитиву, поки готували вечерю на грилі. Мама вчила мене танцювати під рок, джаз і фламенко, вона знала всі кроки та рухи для всіх святкових або тренувальних мелодій. Щовечора перед сном вони дозволяли мені викурити сигарету, аби вправлятися у видуванні кілець диму. Тож ми влаштовували конкурс кілець диму, дивилися, як дим тане в зоряному небі, тішилися кожному ковтку нашого життя втікачів.

На жаль, за деякий час мамина голова знову поїхала, тобто переїхала, але з перервами. Неочікувані спалахи божевілля починалися в один момент, було достатньо якоїсь дрібнички, вони могли тривати двадцять хвилин, а могли і годину, вони закінчувалися так само раптово. Могли не повертатися й протягом кількох тижнів. Під час нападів божевілля її дратувала не тільки сосна, будь-що могло стати подразником. Якось ним стали тарілки, що їх вона хотіла поміняти. Все через те, що віддзеркалене в порцеляні сонце сліпило її, тож вона вирішила, що тарілки мають на меті всіх нас засліпити. Іншим разом вона вирішила спалити весь лляний одяг, бо від нього шкіра їй аж горіла, Мама побачила якісь сліди на руках, хоча слідів там насправді не було, та чухалася весь день, аж поки не розчухала до крові. А ще якось вона вирішила, що в озері вся вода отруєна, а все через те, що після нічного дощу вода змінила колір. Але щоразу вже наступного дня вона ходила купатися в озері, їла з порцелянових тарілок, одягала лляну сукню, ніби нічого й не сталося. Вона систематично закликала нас засвідчити правдивість і реальність усіх її навіжених марень, але щоразу Тато намагався її заспокоїти, довести, що вона помиляється, та все марно. Вона божеволіла,