Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

коли маленька, кругленька, безсила санітарка, збивши на ньому вогонь, плачучи, тягла його з поля смерті, він заприсягнувся, коли виживе, далі жити тільки життям одноденним, як метелик, бо метелики ж завжди такі барвисті, такі ніжні, такі небеснолегкі, і в них немає тої сірої набридливої тривалості, що в воронах, у вовках і в камінні.

А як же з Ульрікою? Вона починалася для нього теж одноденно, нагорода для переможця, знаряддя насолоди, німецькі чересла, фашистська утроба, помста й відплата, жахливий скіфський вершник на товстозадій німецькій кобилі, все просто, навіть всемогутній СМЕРШ не може мати претензій, та вийшло так, що навіть найвища влада, навіть Кремль не зміг передбачити всемогутності відповідностей, які, може, й губляться непомітно у величі імперій, в бездушному світовому механізмі, але над життям окремої людини мають владу незаперечну, безмежну, вічну.

Шульга переконався в цьому, злившись з Улою. Злитися з жінкою — пізнати істину. Але істина можлива, тільки допоки є жінка. А коли немає жінки, то про які істини може бути мова? І взагалі про що може бути мова при нашій чоловічій неповноцінності?

Капітан Сухоруков з’явився з обурливим запізненням. Не сам: з ним був незнайомий сержант.

— Ну? — Шульга ледве стримався, щоб не кинутися на капітана. — Де ви були так довго? Що там? Де господиня? Де Ула?

— Вже день, — втомлено зітхнув капітан. — Можна повисовувати штори. Сержанте, усуньте світломаскування.

— Якого чорта! — заскреготав зубами Шульга. — До чого тут світломаскування? Де Ула? Доповідайте!

— Ну, майоре, — капітан терся і м’явся, — ти заспокойся, тут така штука, ну, одне слово, єрунда получилась… ну, єрунда — вона скрізь єрунда, тут уже нічого… одне слово… Хай тобі сержант доповість… Сержанте!

Сержант стукнув каблуками, рвонув п’ятірню до пілотки.

— Товаришу майор!

— Давай без козиряння! — втомлено промовив Шульга. — Що ви там накоїли?

— Ми — нічого, товаришу майор. Всі пости справні. Біля млина на посту стояв рядовий Наумкін. Ніяких проісшествій. Ну, коли товариш капітан наказав шукать хазяйку, ми по всіх постах… Я до Наумкіна. Не чув? Не бачив? Нічого… Ну, я сам оглянув місцевість… І, значить…

— Що? Що? — нетерпляче підступив до нього Шульга. — Що?

— В лотоках, значить… Плаває. Я думав, женський халат… А воно тіло… Женщина, значить…

— Я зразу ж знайшов нашу медсестру Ганкіну, вона спала з старшим лейтенантом Джосовим, — кинувся на виручку сержантові капітан Сухоруков. — Викачали з неї воду, пробували штучне дихання — не помогло. Довго вона була у воді. Ганкіна каже, тут ще таке: не хотіла боротися за життя хазяйка, хотіла вмерти. Хто хоче втопитися, той уже топиться як слід.

— Ганкіна–поганкіна! Розпустили ви людей, капітане! В розташуванні тривога, а ваші офіцери сплять з бабами! Сержанте, постовий не чув ніякого шуму? Може, хазяйка оступилася і впала в лотоки. А може, хтось її штовхнув навмисне?

— Ні, товаришу майор, ніякого шуму. Наумкін би почув. Атак ні крику, ні сплеску, ні шешерх… Значить, сама втопилася… Потихеньку, значить, опустилася у воду і…

— Ведіть мене до неї, — звелів Шульга капітанові. — Сестрі не казати нічого. Досить ви вже сьогодні набазікали…

Ульріка лежала на млиновій греблі, мокрий халатик (Шульга здригнувся, впізнавши легенький ситцевий халатик з ташкентської ночі) щільно обліплював її жахливо спокійне тіло, на втомленому прекрасному обличчі теж лежала печать спокою, тільки уста, зовсім недавно такі безсоромно–палючі, ще зберігали в собі залишки яскравості, ніби нагадування про буйне, невичерпне життя, обірване трагічно, безглуздо і незбагненно. Як вона могла це зробити? І чому? Каяття за гріх, вчинений з чужинцем? Страх помсти? Вчора мстився переможець, сьогодні міг мститися чоловік, коли б повернувся. А вона між двома помстами — ніби між двома чорними вогнями. І немає рятунку. Немає захисту. Чоловікам дають зброю, щоб, захищаючи вітчизну, захищали й себе. А хто захистить жінку?

Держава, батьківщина, залізні армії? У них завжди свої клопоти, а жінка завжди забута, завжди жертва.

Біля мертвої серед кількох солдатів була й жінка. Мабуть, медсестра. Обурливо недоречною видалася вона Шульзі, якоюсь ніби аж нахабно живою поруч з непорушною Улою, він майже відштовхнув Ганкіну з дороги, нахилився над потопельницею, поклав їй руку на чоло, тоді взяв ліву руку в свою долоню, мовби сподіваючись зігріти її, повернути хоч крихту тепла в цю навіки скрижанілу плоть, воскресити бодай її часточку, клітинку, атом…

— Чого ж вона отак тут лежить? Перенесіть її до будинку, — тяжко підводячись, сказав Шульга. — Медсестра хай розпорядиться, щоб усе як слід… А вдень порадимося про похорон…

— Похоронну команду повідомити? — спитав капітан.

— Тільки для помочі. Думаю, це все ж справа місцевого населення…

— А як з сестрою? Однаково ж доведеться…

— Не поспішай!

Тяжко ступаючи, він пішов до будинку, капітан Сухоруков винувато плентав позаду. Біля столу, не сідаючи, Шульга налив великий келих горілки, залпом випив, тоді налив ще два, один посунув капітанові.

— Пий! Вип’ємо за невинно убієнну! Пухом їй земля.

Він знову випив залпом, якийсь час дивився на порожній келих, тоді поставив його на стіл, натомість взяв повну пляшку коньяку, мовчки пішов до сходів. На Сухорукова не хотілося дивитися. На його сумлінні смерть Ули. Його бабський язик! Не бійся ножа, а бійся язика…

В спальні було все так, як звечора. Зашторені вікна, горіло світло, постіль ще зберігала в собі дух Ули, Шульзі навіть здалося, що на подушці лишилася вм’ятина від її голови, хоч насправді то був слід від його власної голови, Ула лежала на його плечі… Скинувши кітель, Шульга сів на край ліжка, безтямно дивився поперед себе, підніс перед очі пляшку, надпив з шийки, знов сидів непорушно, знов пив, щоб сп’яніти, приспати пам’ять, вбити в собі весь біль, тугу і розпуку, вивільнитися від царства жінки, в яке вже не буде вороття. Три роки тому на загубленій посеред азіатського континенту станції Арись він отак само намагався забути Юлію, пив нерозведений спирт з обшитої сукном баклаги артилерійського капітана, п’янів од незвички, але Юлія стояла йому перед очима невідступно, кликала назад, краяла душу. Живої не міг забути і не зможе ніколи, а хіба можна забути мертву?

У двері несміливо стукнуло, а може, то тільки здалося. Шульга п’яно пробурмотів:

— Якого чорта!

Та двері таки відчинилися, і якась постать на порозі, і ледь чутне:

— Товаришу майор, дозвольте?

— Хто там? Кому