Павло Архипович Загребельний - Диво

Роман «Диво» розповідає про епоху давню. Київська Русь, доба Ярослава Мудрого, часи розквіту культури, мистецтва на нашій землі. Багато загубилося, знищено часом, розвіялося серед битв... Але стоять тисячолітні святині, сяють з їхніх стін мозаїки, прозирають крізь пил століть фрески. Хто їх творив, як, в яких умовах? Де імена? Які долі великих майстрів?
Всі ці проблеми ставить автор на широкому тлі історичних подій.
Роман незвичний за своєю побудовою. Історичний за тематикою, він включає і розділи, в яких діють наші сучасники, мовби створюючи тим самим перегук віків, утверджуючи безсмертя краси і мистецтва.

ПАВЛО

ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Роман

ВИДАВНИЦТВО

ХУДОЖНЬОЇ

ЛІТЕРАТУРИ

«ДНІПРО»

КИЇВ — 1974

У2

З-14

КИЇВСЬКИЙ ПОЛІГРАФКОМБІНАТ

7-3-3

27–Б3–6–71М

Хто звів семибрамні Фіви?

В книгах стоять імена королів.

А хіба королі лупали скелі

й тягали каміння?

А без ліку руйнований Вавілон —

Хто відбудовував його щоразу?..

В яких халупах

Жили будівники золотосяйної Ліми?

Куди пішли муляри того вечора,

як закінчили Китайський мур?

Великий Рим повен тріумфальних арок,

Хто спорудив їх? Над ким

Тріумфували цезарі?

І хіба в славетній,

Щедро оспіваній Візантії

Були самі палаци для громадян?..

Юний Александр завоював Індію.

Невже сам?

Цезар розбив галлів.

А чи мав коло себе бодай кухаря?

Філіп іспанський плакав,

Коли затонув його флот.

Невже ніхто більше не плакав?

Як багато історій.

Як багато запитань.

Б. Брехт,

Запитання читача-робітника

1965 РІК. ПРОВЕСІНЬ. НАДМОР’Я

Найперше мусимо з допомогою мікроскопа

дослідити всі відхилення від предмета.

П. Пікассо *1

Може, їх вабило вікно. Ще позаторік його не було, Отава добре пам’ятав, що в цій оберненій до моря стіні кафе «Ореанда» були звичайні два вікна з банальними брижистими шторами з кремової чесучі. Але потім хтось, достосовуючись до моди, вивалив стіну геть і утворений в такий спосіб отвір затулив суцільним склом, привезеним з Артемівська, а то й з самої Німеччини (що теж було модно серед будівельників) і вправно вставленим у ковану залізну раму, вміло тоновану лискучо-чорною фарбою, що вже давало й зовсім не очікуваний ефект поєднання модерну з старовиною, бо чорна, залізна рама видавалася мовби кованою в простій сільській кузні, на старезному ковадлі, коло горна і старих міхів, зшитих з грубих шкір, зверху й знизу триманих дубовими дошками, що мали вигляд набагато побільшених людських долонь, і, коли верхня долоня натискувала на міхи, вони складалися, випускали з себе все повітря, вдуваючи його в горн, і з горна спершу виривався сизий дим, а потім вугілля починало жевріти ясніше і ясніше, а там яріло білим, і залізо, яке розпікалося в горні, а потім виковувалося на ковадлі, несло на собі все, що мала кузня: чорноту мертвого вугілля, сизість диму, видмухуваного міхами, яскраві випіки вогню, полиск важких ударів молота і твердого ложа-ковадла.

Але для цих чотирьох чоловіків, які щодня спускалися з гір, де був їхній санаторій, важило, власне, й не саме вікно, і не оте дивно широке скло, і не викувана з чорного заліза рама, якою могли б пишатися на будь-якому європейському курорті. Важило навіть не море, оте море, що заливало все вікно від краю до краю, виповнювало його майже до самого верху, не лишаючи для неба місця, бо небо не могло вдовольнятися вузенькою смужечкою, йому теж потрібен був простір не менший, аніж для моря, а якщо вже бути точним, то небо завжди і скрізь усе ж таки долало море своєю безкрайністю, однак тут воно вимушене було поступитися і вдовольнитися в дивному вікні смужечкою завширшки в кілька пальців. Залежно від погоди смужечка вужчала або ширшала, і темна лінія обрію або ж наближалася до верхньої перекладини рами, або ж віддалялася, ще більше підкреслюючи чорноту й дикість заліза, його міцність і твердість.

Так от, якщо вже всі вони збиралися щодня в кафе «Ореанда», зваблені широким небаченим вікном, то важило не саме вікно і не море, що заливало його вщерть, а проста гілочка невідомого дерева, яке росло перед кафе, росло десь унизу (кафе містилося на другому поверсі високого старовинного будинку, складеного з грубих кам’яних квадрів) і несміливо простягнуло одну лише свою гілочку до нового вікна, так ніби когось там могла зацікавити ця квола деревина в місці зіткнення розкованої стихії з точно продуманою (якщо можна так пишно висловитися) красою, що відповідала існуючим настроям, просто кажучи — снобізмові.

Та, може, слід було починати не з вікна, а з їхньої чоловічої самотності, яка зштовхнула їх чотирьох, таких різних, таких несхожих, звела їх з гір униз, а вже тільки тоді вони побачили це вікно і взяли столик коло нього, і той столик став їхнім постійним місцем для щоденних посиденьок від п’ятої до сьомої вечора, а то й пізніше.

Імена значення не мають. Ясна річ, можна б назвати всіх чотирьох, та ще й додати докладний життєпис кожного. Але чи треба? Один був інженер, один (що вже й зовсім незвично) — поет, один — лікар, четвертий — Отава.

Вікно запримітив ще знадвору не поет, і не Отава, і не лікар (професія, що її найохочіше вміщають на пограниччі між усіма звичайними професіями і мистецтвом), а інженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усіх, трохи по-жіночому кокетливий і надзвичайно сучасний у кожному поруху, в кожному вчинку й навіть слові.

— Вже уявив нас за цією вітриною! — вигукнув він.— З одного боку ми, з другого — море. А між нами — невидима субстанція, яку можна б назвати екзистенцією мертвої матерії.

— Ну, а вже ти тоді — есенція буття,— буркнув Отава.

Вони посміялися з інженерового пишномовства, однак пішли в кафе, яке саме відчинилося після денної перерви, і їм справді сподобалося все: і широке вікно, і його небуденна залізна рама, і багато моря за прозоро-неіснуючим склом, і тонка нитка обрію, що пульсувала вгорі, мов жива жилка простору.

Поет перший вчепився поглядом у гілочку, що несміливо стриміла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов