Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Ну, що ж, капітане, давай! Як казав наш український класик: рости і діяти!

— Ти як? — обережно поцікавився капітан. — Свою сам покличеш чи за нею послати? Можу і я піти, коли накажеш.

— Це вже моя справа, — сказав Шульга.

За їхнім учорашнім столом, повним напоїв і наїдків, сиділа гола–голісінька Сузен і, п’яно усміхаючись, виплямкувала губами в чарці з коньяком. Шульга мимоволі зауважив, які в неї сторчкуваті груди. Ніби аж задерті догори.

— Ти б хоч одяглася, — осудливо кинув він їй.

— А мені жарко!

— Буде тобі жарко, як прорветься сюди «Герман Герінг».

— Тоді вже не мені, а вам. Вернер не простить.

— Який Вернер? Ти про що?

— Наш Вернер. Муж Ульріки. Гер гауптман сказав, що німецькі танки прорвалися біля Жатеця і йдуть сюди. Це міг бути тільки Вернер. Я зразу ж сказала Улі.

— Капітан сказав тобі? А ти сказала Улі?

— А кому б же я мала ще казати?

Він уже не слухав її, майже бігцем кинувся до сходів.

— Ули немає нагорі! — навздогін йому гукнула Сузен. — Вона пішла!

Він не слухав, рвався нагору. Мало не проламував старих дерев’яних сходів.

Ули в спальні не було. Він зазирнув під ліжко, в шафу для одягу, покликав тихо, тоді голосніше: «Уло! Уло!» — нікого, вискочив із спальні, хряпав дверима кімнат, кімнаток, якихось комірчин, ванькирчиків, скрізь ідеальна чистота і хвалений–перехвалений німецький орднунг, старовинні меблі, фамільні реліквії, спогади про цілі покоління, які жили тут сто, двісті, триста років, може, ще з часів тої тридцятилітньої війни, яка закінчилася в рік, коли почав свою велику війну Богдан Хмельницький, однієї п’ятдесятикілограмової бомби було б досить, щоб пустити всю цю родинну історію димом, навіть одного влучання з танкової гармаш вистачило б, але бомби і снаряди падали в інших місцях, а тут все збереглося, не було тільки господині, не було Ули, не було тієї жінки, заради якої він готовий був…

Шульга збіг униз. За столом навпроти голої Сузен уже сидів Сухоруков, витримував безпечну дистанцію.

— Добрі вісті, майоре! — гукнув він назустріч Шульзі. — Передали відбій тривоги. То таки, мабуть, була штабна колона самого Шернера, але наші хлопці так її чесонули, що тільки бризки полетіли! Недобиті поодинці пробують прорватися в напрямку Хеба, далі на Баварію, до союзників. Може, ті їх зустрінуть шоколадом. Ну, а в нас тепер спокій.

— Немає Ульріки, — стривожено сказав Шульга. — Ти не бачив її? Не знаєш, де вона?

— Та десь тут.

— Де ж? Де? Ти сказав Сузен, що німці прорвалися? Сказав?

— Ну, в загальних рисах… Тут же нічого такого…

— «Болтун — находка для шпиона!» Ти Сузен, вона — Ульріці… Перелякали жінку… Де тепер вона? Може, кинулася зустрічати свого чоловіка?

— За розташування штабу миша не проскочить! — самовдоволено похвалився капітан. — У мене постами відає старшина Чмихало, а ти ж сам українець, знаєш: де українець, там служба — хоч і Кремль охороняй!

— Кремль ти, може, й охороняв би з своїм старшиною, а от Ульріку мені не вберегли… Де вона могла б бути? — спитав Шульга Сузен.

— Ах, гер майор, прошу вас, заспокойтеся! — безжурно усміхнулася та. — Ну, прийде Ула. Нікуди вона не подінеться. Може, пішла поглянути, чи ваші солдати не проникли до млина. Вона все позамикала ще вчора, але ж солдати мають паскудну звичку пробиратися саме туди, де замкнено…

— Пошли людей, — звелів Сухорукову Шульга. — Хай пошукають хазяйку. Все обшукати! Негайно! І доповісти!

— Та що з тобою, майоре? — здивувався капітан. — Ну прийде, не пропаде. Чорти її не вхоплять.

— Виконуйте наказ, капітане Сухоруков! — кинув Шульга, знервовано перемірюючи кімнату широкими кроками. — А ти, Сузен, піди й накинь на себе що–небудь. Інакше я накину на тебе оцей брудний килим!

— Ах, гер майор, у нас килими чисті, у нас все ідеально чисте! Ула така господиня — ви навіть не уявляєте!

Вона–таки пішла до своєї кімнати і довго не поверталася, не було чомусь дуже довго і капітана, нестерпно було ждати.

Шульга вже шкодував, що не кинувся на розшуки Ули сам, поклався на службу, а служба завжди розкручується занадто повільно, незграбно і неохоче, надто о такій порі та ще в такому тихому місці. В лютому безсиллі він стискував кулаки, відчай у душі наростав щохвилини більший і більший, мало не до крику, до схлипу, до плачу, тільки тепер Шульга збагнув, що і в Ули учора ввечері в очах світилася не дика хтивість, як у своїй чоловічій зарозумілості вирішив він, а саме відчай, відчай од безсилля перед грубим завойовником, перед чужою сліпою силою, відчай і віковічна жіноча беззахисність і жертовність, бо жінка завжди розплачується за все. Чоловіки вирушають у походи, кидаються у відчайдушні авантюри, розпочинають криваві війни і коли виходять з усього цього переможцями, то пожинають плоди перемог найперше вони самі, коли ж зазнають поразки, то розплачуватися доводиться жінкам, і ніхто ніколи не стає на їх захист: ні держава, ні церква, ні сили земні й небесні, ні сонце, ні місяць, ні зорі…

А він сам — зміг би захистити жінку, ту єдину на світі жінку, що наповнила його душу захватом, блаженством і сяянням? Тоді, в Азії, він кинув Юлію після незабутньої, може, найбільшої з ночей усього його життя, випханий з Ташкента байдужим штабістом, який ховався від фронту, поїхав виконувати свій священний обов’язок, в’язок, прив’язок, зв’язок… Забути таку жінку, проміняти її на те, що натурчали тобі в вуха холодні чиновні душі, розміняти все ймовірне золото свого життя на затерті мідяки з дірявої державної кишені? О, прокляття, прокляття! Але тоді він був дурний і недосвідчений, молокосос поряд з прохіндеєм–капіташею, тоді мільйони таких, як він, вісімнадцятилітніх, летіли в жахне полум’я війни, щоб згоріти і бодай прахом своїм, попелом, перстю порятувати рідну землю, і волю, і гідність усіх незахищених, і красу і ніжність, і Юлію, Юлію, Юлію!..

А тепер? Три роки війни зробили його мудрішим за всіх філософів світу, він знав тепер, що тільки дві остаточні сили керують усім сущим; життя і смерть, — а поза цим для людини не зостається нічого, хіба що пуста гра невизначеностей і невідповідностей, коли горів у танку і весь у полум’ї все ж таки видобувся з люка, і