Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Потрібен одяг, товаришу майор.

— Одяг? Який одяг? Кому?.. А–а, це ви, сестра?.. Одяг?.. Ну… Зрозумів… Можете пройти… Он там… У шафах… Хоча ні… Відставити! Я сам…

Він насилу звівся на ноги, з підкресленою обережністю п’яного обійшов пляшку з коньяком, яку поставив на підлогу біля ліжка, наблизився до шафи з одягом, довго стояв перед нею, чи то збираючись на силі, чи то не наважуючись відхилити дверцята, врешті наважився, приплющив очі, ніби перед стрибком у воду, рвонув дверцята, задихнувся від запаху ще живої Ули, який наповнював шафу по самі вінця, безсило відступив назад, покликав Ганкіну:

— Сестра, підійдіть… Візьміть чорне шовкове плаття… Ну, і все, що там треба… Зрозуміло?

— Так точно, товаришу майор!

Він повернувся на своє місце, знов сів на край ліжка, взяв пляшку. Медсестра зібрала речі, обережно поспитала:

— Дозвольте йти, товаришу мдйор?

— Дозволяю. Хоча ні. Відставити! Сестра, підійдіть сюди. Ось… Щоправда, в мене ніякої посудини… але… можна й так, з пляшки… Випийте за неї… Я вже випив… Випийте й ви… Прошу вас…

— Але ж мені незручно, товаришу майор… Що скаже капітан?

— А що він скаже? Він, мабуть, вже там лика не в’яже… Я ваш командир, і я наказу… Ні, я прошу вас…

Вона підійшла, взяла з його рук пляшку, невміло приклалася до шийки.

— Спасибі, товаришу майор.

— Вам спасибі… Я на вас надіюся, щоб усе там… Ну, ви розумієте?

Медсестра пішла, а він знову пив, тоді лежав, зарившись обличчям у подушку, вдихаючи рештки Улиного запаху, знов пив. Які в неї очі були вдосвіта, коли він зірвався бігти по тривозі, звелівши Улі лежати і ждати його? Він не пам’ятав, нічого не пам’ятав. Життя в ньому загальмувалося з повного розгону, як поїзд, в якому зірвали важіль стоп–крана, і все пішло шкереберть. Коли танки йдуть в атаку, в просторі з’являється вібрація, тоді наростає густе металеве дзвеніння, од якого можна збожеволіти. Так дзвеніло тепер у ньому від найменшої згадки про Улу і від страшної думки про її смерть, яка стала для нього ніби подвійною смертю — смертю Ули і Юлії, кінцем усього, остаточністю, і вже ніяка сила не змогла б тепер виміряти глибини його безнадії.

Він і сам був ніби мертвий, незграбний, скоцюрблений, лежав у постелі, чув чи й не чув, як відчинялися двері, як щось ніби вешталося, клопоталося з його одягом, з його взуттям, як клацнув вимикач світла, як пригорталося до нього щось м’яке, гаряче, ніби дух самої Ули, і ніби її голос, і її шепіт, її сміх — німецький голос, німецький шепіт, німецький сміх: «Нарешті, нарешті ти мій! І вже ніхто не відбере в мене тебе, такого великого, такого спокійного, такого… Чому ти прогнав мене? Нащо пішов з Ульрікою? Вона була чиста і хотіла зоставатися чистою. А тобі треба було жінки. Чом не взяв мене? Я завойована для всіх вас, я капітулюю добровільно перед усіма вами, але Ульріка — ніколи! Вона втекла від усіх: і від свого Вернера, і від завойовників, і від тих чехів, які вже завтра прийдуть сюди і проженуть усіх німців, щоб відплатити їм за все, бо чехи тепер теж завойовники, і всі завойовники, крім нас, німців, а ми завоювали тільки страх і ганьбу, ганьбу і страх… Ти мене чуєш, гер майор? Може, ти думаєш, що, завоювавши Німеччину, завоював уже все? О, мій Боже! Ви не завоювали найголовнішого: німецьких жінок! І ніколи їх не завоюєте! Те, що було для вас недоступне, так і лишиться для вас недоступним навіки! Ти мене чуєш, гер майор? Ти мене розумієш? Ти думав, що вже став хазяїном у постелі Ульріки? О, мій Боже, яке самозасліплення! Колись грубі, жорстокі люди погубили ніжну, цнотливу плоть божественної Ульріки, принесли її в жертву своїм низьким, брудним насолодам. І що ж? Мерзенні ґвалтівники безслідно щезли в чорних небесах Божої кари, а Ульріка стала святою! Ти чуєш мене, російський варваре? Вона стала святою, святою, святою! Ти це розумієш? Ти здатен розуміти?»

Шульга ніяк не міг збагнути, чого треба цій хтивій самиці, з якої речі, вже добравшись до його збунтованого, не підвладного, мабуть, і повелінням Верховного Головнокомандуючого тіла, щосили прагне вона дошкребтися ще й до його отупілого від алкоголю мозку, отупілого й здерев’янілого мало не до кінця, та все ж не до кінця, не до краю, бо ще жило в нім щось, не здавалося, змагалося навіть у безнадії, пробувало зберегти рівновагу між безтямністю зажерливої плоті і вознесеністю розуму, в якій (і тільки в ній!) порятунок і надія, він знав це вже давно, може, цілі тисячі років минули відтоді, коли прийшло до нього це знання, а може, тільки в одному з танкових боїв відкрилося запечатане скількома там печатями, відкрилося без радості, без щастя, але остаточно, і що йому тепер до якоїсь там гарнізонної лярвочки з розгромленої армії!

А вона й далі терлася об нього пругкими грудьми, вперто допитувалася:

— Ти розумієш? Розумієш ти?

Він розумів і не розумів. В п’яному чаду, в якомусь майже тваринному отупінні обіймав це податливе молоде тіло, це паскудне поріддя арійських чересел, і все, що відбувалося між ними, було якесь розшарпане, безвиразне, безглузде чи то через його п’яне отупіння, чи, може, в Сузен за війну не зосталося нічого жіночого, а тільки мовби якийсь біологічний пристрій для примітивного злягання, для пристрою ж однаково, чи буде один чоловік, чи цілий батальйон, полк, дивізія. «Ох, яке ж ти стерво! — вже протверезившись, сказав він їй. — Твоя сестра лежить мертва, а ти вигойдуєш тут своїми дебелими стегнами!» — «А ти сам? Кращий за мене?»

Вона відвернулася від нього і несподівано заплакала. «Ти, ти! — крізь схлипування визойкувала вона. — Варвар! Ведмідь! Скіф! Монгол!»

— Заспокойся, — попросив її Шульга. — У нас у обох тяжка втрата. Ти втратила сестру, а я… Ми влаштуємо Улі грандіозний похорон!

— Але ж вона покінчила з собою! Що скажуть люди?

— Ми скажемо, що це не самогубство, а нещасний випадок… Як ми скажемо, так і буде. Ти мене розумієш? Іди скажи капітанові, що я незабаром буду… Хай там подбає про все…

— Гауптман геть сп’янів… Він, мабуть, спить просто за столом…

— Розбудимо! Іди!

— Ти не поцілуєш мене?

— Досить з тебе! Іди!

Сухоруков не спав. Був як огірочок. Розправляв