Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

дивно, Славко вислухав усе майже до кінця, тільки коли Митько почав про червону руку, не витримав і почав просити, щоб той перестав. Митько порозповідав іще трохи, а тоді замовк. Я задрімав, але згодом прокинувся від дикого вереску. Виявилося, що то Митько підповз до Славка і схопив його за ногу.

Славко сидів на ліжку і грозився, що завтра про все розкаже вожатій. Митько виправдувався, що він просто по-дружньому пожартував, і просив, щоб Славко не розказував.

– Просто ти мені одразу сподобався, – пояснював він. – А якщо мені людина подобається, то мені з нею хочеться пожартувати. А якщо мені з кимось не хочеться жартувати, то так і знай – мене ця людина не цікавить.

Славко ж казав, що він знати нічого не хоче і що йому байдуже, з ким там Митько жартує, але щоб із ним так не жартував. Він опустився на підлогу, поліз під ліжко й витягнув звідти акордеон.

– Це ти навіщо? – здивувався Митько.

– Я згадав, що сьогодні не грав, а мені треба вправлятися щодня, – пояснив Славко.

– Так уже ж пізно!

– Раз для твоїх ідіотських жартів не пізно, – відповів Славко, – то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спати не даєш.

Спершу він заграв, як сам оголосив, гаму до мажор, потім ре мажор.

Митько ж сказав, що він мажорні гами знає як облуплені, бо на уроках співів весь клас їх співає, і що Славкові гами не те що з мажором, а й з гамами нічого спільного не мають.

– Це треба було тобі заради таких гам акордеон сюди тягти! Я думав, ти Баха гратимеш або бітлів.

– Так темно ж, – виправдовувався Славко. – Клавішів не видно.

– А як не видно, то не грай.

Але Славко не послухався й оголосив мі мажор.

Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.

– Це ти, Омельчук, знову? – зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати. – Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і власноручно передам батькам!

– Ну от, знов Омельчук… – заканючив Митько. – Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?

– Дивно! – мовив начальник табору, вгледівши Славка. – Це ти вирішив грати?

– Ага! – щиросердно зізнався той. – Мені потрібно вправлятися щодня, а сьогодні, виходить, я день пропустив.

– Ну нічого, – втішив його начальник табору. – Завтра гратимеш удвічі більше ніж звичайно. А зараз – спати!

– Бач, – мовив перегодя Митько. – Йому так нічого, а мене – так із табору…

Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів – він теж спить.

Я ж заснути не міг – весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. «Це ж треба, – думалось, – не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки».

І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були просто кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були не просто кроки: якісь обережні, скрадливі – це я зрозумів одразу. Кроки наблизилися до нашого намету, проминули його й стали оддалятись.

«Може, злодій? – майнула думка. – Або якийсь бандит?» І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полегшало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше – уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету і вдарить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистромив носа назовні: ледь чутні кроки знову наближалися.

Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.

– Ха-га, – сказав він. – Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.

– Що ж тут можна вкрасти? – здивувався Славко.

– Ну, якби я був злодієм, то й сказав би, – мовив Митько. – Мало чого! Може, ліжко чи тумбочку.

– І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?

– А зовсім необов’язково, – запевнив Митько. – Зовсім необов’язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ перестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому.

– Що ж він, буде ліжко серед ночі закопувати?

– Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? – розсердився Митько. – «Що» та «чого»! Хіба я грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.

Коли Славко почув, що треба когось ловити, то злякався і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.

– Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.

– Це ж про який такий випадок? – поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік почулися таємничі кроки.

Славко ухопив мене за руку.

– Не треба, хлопці, – зашепотів він. – Хай собі ходить. Яке вам до того діло?

Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.

Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я навіть не уявляв, що в нашому таборі може бути так тихо. Ще кілька годин тому все навкруги вирувало: вищали пили, грюкали молотки, гримкотіли відра, тупали ноги, лунали голоси. Тепер же все втихло до ранку…

Та до ранку ще далеко. Стомлений табір спав.

Не спали тільки ми з Митьком, не спав, може, у «тилу» Славко, не спав іще хтось – ходив щойно табором, скрадаючись, наче злодій, ховаючись від людей.

Хто?

Десь за нашими спинами притишено дзенькнуло.

– Коло їдальні, – вловив я.

Сторожко вглядаючись у темряву, ми подалися до їдальні, але не прямо, алейкою, а повз умивальники. Коло їдальні нікого не було.

– Може, він побачив нас і втік? – запитав Митько, але тут я помітив постать, що простувала алейкою назад, до наметів, несучи в руці щось важкеньке.

– Оно, – вказав я.

Невідомий ішов неквапно.

– Ач, – сказав Митько, – уже щось поцупив. Я ж казав. – Тоді помовчав і рішуче додав: – Будемо брати!

– Що брати? – не зрозумів я.

– Його брати. Вперед!

Ми рушили слідом, намагаючись ступати якомога тихіше, і несподівано я почув, а може, то мені тільки здалося, що незнайомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом…