Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

розкладали на ліжка. Спершу ми засумували од такого доручення, але Ірина Василівна нас втішила:

– Це теж корисна робота. Спробуй-но поспи без матраца, на металевій сітці! Ви, можна сказати, забезпечуєте весь табір зручним сном, і за це вам тільки «спасибі» скажуть.

Але забезпечувати весь табір зручним сном виявилося дуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному матрацу ми не могли, і доводилося весь час бігати між складом і наметами. Тоді Митько придумав класти на один розгорнутий матрац два згорнутих і нижній брати за краї – я спереду, а Митько ззаду. Таким чином ми могли вже носити по три матраци за раз. Але ніхто нам поки що «спасибі» не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:

– Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!

Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа Лукича новенькі ноші, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!

– От вам і грузовик! – гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.

Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову тренуватися, хто швидше запне віконце.

Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, що ми так хутко впоралися.

– Оце молодці! – мовив він. – Нічого не скажеш. Я навіть і не сподівався.

А потім побачив у мене в руках відірвану од віконця шлейку і все-таки сказав:

– Що ви за люди! Ні на мить без нагляду полишити не можна. Візьмеш голку й пришиєш!

– А можна, – Митько питає, – ми ще й у будиночки матраци порозвозимо? Хай і молодшим загонам буде м’яко спати.

– Звичайно! Звичайно! – зрадів начальник табору. – Тільки відпочиньте.

Але ми вже достатньо відпочили і знову взялися до діла. З тачкою було набагато простіше, і за якусь годину ми порозвозили навіть ковдри.

– Я ж казав: усюди має бути організація! – хвалився Митько.

Коли увечері відбулася лінійка, то виявилося, що ми всі дуже багато за день зробили, і всім нам оголосили подяку, а мені й Митькові спочатку догану, а потім подяку.

Ніхто з нас уже не сміявся, бо всі розуміли, що без матраців і ковдр… Який же то відпочинок без матраців і ковдр?

Ніякого!

Перша ніч

Отже, на першій табірній лінійці начальник табору нас усіх похвалив. Він сказав: це навіть краще, що ми приїхали завчасно, бо за два дні не тільки підготуємо спільними зусиллями табір до заїзду, а й приведемо його в зразковий стан. Адже навіть ще не всі вожаті приїхали. Він додав також, що, незважаючи на прикрі поодинокі випадки, загалом усі поводяться добре, і є надія, так буде й надалі.

– Це, мабуть, ми – поодинокі випадки, – шепнув Митько, і я з ним погодився.

Потім виступив Сергій Анатолійович і знову говорив, який у нас чудовий табір і як гарно ми проводитимемо в ньому час.

Потім слово взяла Ірина Василівна. Вона сказала, що електрик проведе світло в намети лише завтра, і тому всі бажаючі можуть сьогодні переночувати в будиночках, а тим паче дівчата.

Але ніхто, навіть дівчата, ночувати в будиночках не захотіли.

Сергій Анатолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.

Ми вже познайомилися з деякими хлопцями – Юрком, Вітьком і Вовкою – і дуже один одному сподобались: вони навіть запропонували нам лягти у себе, по двоє в одному ліжку. Але Ірина Василівна сказала, що нема чого вигадувати, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.

Вийшло так, що ми з Митьком і Славком залишились у наметі втрьох. Дівчатка зайняли чотири намети, хлопці – два.

Ми повкладались, але спати не хотілося.

– Треба, мабуть, піти полякати дівчат, – коли розмови й сміх кругом стихли, мовив Митько таким тоном, ніби йому дуже не хотілося.

– Навіщо? – запитав Славко.

– Тому що в таборах завжди лякають, – зі знанням справи пояснив Митько. – Ти підеш, Серього?

Але я вдав, що сплю: дуже не хотілося вставати із теплого ліжка.

– От ти тільки послухай, який зараз лемент зчиниться, – мовив мій друг і, загорнувшись у простирадло, вискочив надвір.

Проте ніякого лементу не зчинилося, а за хвилину до нас увійшов начальник табору, тягнучи за руку Митька.

– Я тобі полякаю! – сердито, намагаючись не підвищувати голос, шепотів він. – Я тобі полякаю! Іще хоч один вибрик – і поїдеш до тата й мами. Он подивись: твої товариші сплять уже давно.

– Я не хотів, – виправдовувався Митько. – Чесно, не хотів. Я переплутав. Я думав – там дівчата.

– Я тобі дам дівчат! Спи зараз же! – І начальник табору пішов.

– Чуєш, Серього? – мовив Митько. – Ти побачив би, як він злякався!

– Та ну? – не повірив Славко.

– Злякався, точно! Та як…

– Що?

– Та як ухопить мене за руку!

– Якби він злякався, то за руку не хапав би.

– З переляку й ухопив. І як це я намети переплутав? Давайте краще історії розповідати.

І ми знічев’я почали розповідати різні історії.

Я розповів цілий ковбойський фільм, а Славко – про те, як одного разу вороги порвали всесвітньовідомому скрипалеві Паганіні всі струни, крім однієї, але все одно він зіграв на одній струні. Тоді Митько поцікавився, чи міг би й він, Славко, якби вороги попсували йому весь акордеон, крім однієї клавіші, зіграти на цій клавіші якусь мелодію. Славко сказав, що на такі безглузді запитання він і відповідати не хоче.

– Коли так, – образився Митько, – я тобі свою історію не розкажу. А вона в мене дуже цікава. Можна навіть без перебільшення твердити, що ваші розповіді – ніщо порівняно з моєю.

Славко дуже зацікавився й почав просити Митька розказати. Але Митько прикинувся, що спить, і захропів. А коли Славко перестав просити, перестав і хропіти.

У таборі панувала тиша. Тьмяне місячне світло пробивалося крізь щілинку входу. Я вже був заплющив очі, коли почув шепіт Митька:

– В одному чорному-пречорному лісі була чорна-пре-чорна галява. І на тій чорній-пречорній галяві стояв чорний-пречорний замок…

Я цю історію чув уже разів із сто, бо Митько ніколи не минав нагоди поділитися нею будь з ким у будь-якій ситуації. Єдине, що потрібно було для цього, – темрява. Така темрява, як зараз, цілком його влаштовувала.

– …стояв чорний-пречорний стіл, – зловісно шепотів мій друг. – А на тому чорному-пречорному столі стояла чорна-пречорна…

Як не