Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Очевидно. — сказав Атанагор.

— Дивіться, он там вогник, — повідомила Бронза.

— Мабуть, ми прийшли, — оголосив Малжан. — Перепрошую, але спершу я маю піти туди сам. Ви підійдете згодом. Такі правила.

— Тут немає кому перевіряти, — сказав Анжель. — Можна і разом піти.

— А моя совість?.. — заперечив Малжан. — Метметеликович, король метеликів.

— ...грався у м’ячик і лоба розбив!.. — хором доспівала решта.

— Гаразд, — сказав Малжан. — Оскільки ви знаєте обряд не гірше за мене, можна піти й утрьох. Чесно кажучи, мені так навіть краще, сам я б нудився.

Він високо підскочив, перекинувся у повітрі й приземлився, на-півприсівши на п’ятках. Сутана розкинулася навколо нього, неначе велика чорна квітка, яку було ледь видно на піску.

— Це частина обряду? — запитав археолог.

— Ні! — відповів абат. — Це вигадка моєї бабусі, коли вона хотіла непомітно попісяти на пляжі. Маю вам сказати, що не вдягнув своїх апостольних штанців. Надто спекотно. У мене є звільнення від цього.

— Певно, важко тягати з собою стільки звільнень, — зазначив Атанагор.

— Я зробив з них мікрофільми, — пояснив Малжан. — Такий рулончик займає геть мало реального об’єму.

Він підвівся.

— Ходімо!

Клод Леон поселився у маленькій, кокетливо облаштованій халупі з білого дерева. Ліжко, складене з каміння, займало кут житлової кімнати — оце й усе умеблювання. Двері вели до кухні. Крізь засклене вікно було видно самого Клода: стоячи на колінах перед ліжком, він медитував, обхопивши голову руками. Абат увійшов.

— Ку-ку! — сказав він.

Відлюдник підняв голову.

— Але ще зарано, — сказав він. — Я встиг дорахувати лише до п’ятдесяти.

— Ви граєтеся в піжмурки, сину мій? — запитав Малжан.

— Так, отче, — відповів Клод Леон. — З Лавандою.

— Он воно що, — відгукнувся абат. — А можна і нам пограти з вами?

— Звісно, — погодився Клод. — Піду скажу Лаванді, вона буде дуже рада.

Він попрямував до кухні. Анжель, Бронза й археолог увійшли до кімнати вслід за абатом.

— Ви не читаєте спеціальних молитов, коли зустрічаєтеся з відлюдником? — здивувалася Бронза.

— О ні, — відповів абат. — Він уже опанував це ремесло! Такі речі лише для непосвячених. Що ж до решти, ми користуємося звичайними правилами.

Леон повернувся з кухні разом з чарівною негритянкою. У неї було овальне обличчя, тонкий прямий ніс, великі блакитні очі й неймовірна копиця рудого волосся. Одягнена вона була в чорний бюстгальтер.

— Це Лаванда, — пояснив Клод Леон. — О, добрий день, — додав він, побачивши трьох інших відвідувачів. — Як ся маєте?

— Мене звуть Атанагор, — відрекомендувався археолог. — Це Ан-жель, а ось Бронза.

— Гратимете в хованки? — запропонував відлюдник.

— Поговорімо серйозно, сину мій, — сказав абат. — Я маю вас проінспектувати й поставити запитання для складання звіту.

— Ми лишимо вас наодинці, — запропонував Атанагор.

— Немає потреби, — відказав Малжан. — Тут справ на п’ять хвилин.

— Сідайте, — сказала Лаванда. — Нехай вони тут собі працюють, а ми підемо до кухні.

Шкіра її була точнісінько така, як волосся у Бронзи, і навпаки. Анжель спробував уявити, як би це було навпаки, і в нього запаморочилася голова.

— Ви навмисно так зробили, — сказав він Бронзі.

— Та ні, — відповіла Бронза, — я її навіть не знала.

— Запевняю вас, — підтвердила Лаванда. — Це збіг.

Вони пішли до кухні, а абат лишився наодинці з Леоном.

— Ну то що? — запитав Малжан.

— Нема чого повідомити, — відповів Леон.

— Вам тут подобається?

— Нормально.

— А як справи з милістю Божою?

— Сходить і йде геть.

— А думки?

— Чорні, — відповів Леон. — Але з Лавандою це можна пробачити. Чорні, але не сумні. Вогняно-чорні.

— Це колір пекла, — зазначив абат.

— Так, — сказав Клод Леон, — але всередині в неї рожевий оксамит.

— Справді?

— Чистісінька правда.

— Щип-щипалочка, хвіст догори — от тобі й галочка.

— Амінь! — відповів відлюдник.

Абат Малжан замислився.

— Усе ніби тут належним чином, — сказав він. — Думаю, з вас вийде гідний відлюдник. Треба причепити табличку. По неділях до вас заходитимуть люди.

— Буду цьому радий, — сказав Клод Леон.

— Ви вже обрали собі священне діяння?

— Що?..

— Вам мали пояснити, — став розповідати абат. — Стояти на колоні, чи бичувати себе п’ять разів на день, чи носити власяницю, чи їсти каміння, чи молитися двадцять чотири години на добу тощо.

— Мені такого не казали, — сказав Клод Леон. — А можна вигадати щось інше? Усе перелічене видається мені не досить святим. Крім того, усе це вже робили до мене.

— Остерігайтеся ориґінальності, сину мій, — застеріг абат.

— Гаразд, отче, — відповів відлюдник.

Він трохи подумав.

— Я міг би мати Лаванду... — запропонував він.

Настала абатова черга інтенсивно замислитися.

— Особисто я не бачу жодних перешкод, — сказав він. — Та чи подумали ви про те, що муситимете це робити щоразу, як будуть приходити відвідувачі.

— Це приємно, — відповів Клод Леон.

— У такому разі домовилися. Рожевий оксамит, справді?

— Справді.

Абат здригнувся, і волосся у нього на шиї стало дибки. Він провів рукою по низу живота.

— Лякає, — сказав він. — Це все, що я маю вам сказати. Віддам розпорядження, щоб Спільнота допомоги відлюдникам доставила вам додатковий пайок консервів.

— О, та мені вистачає! — сказав Клод.

— Вам знадобиться багацько. Матимете чимало відвідувачів. Вони там будують залізницю.

— Овва! — сказав Клод Леон.

Він був блідий, але явно дуже радий.

— Сподіваюся, вони часто приходитимуть...

— Повторюю, ви мене лякаєте, — сказав абат Малжан. — Хоча я стійкий. Зайчик-зайчик-побігайчик...

— .виніс хліба нам окрайчик, — закінчив відлюдник.

— Приєднаймося до решти, — запропонував Малжан. — Отже, стосовно вашого святого діяння ми домовилися. Я зроблю звіт щодо цього.

— Дякую, — сказав Клод.

Пасаж

Без жодного сумніву, Амадіс Дюдю — жахливий тип. Він усіх діймає, тож можливо, що посеред оповіді його приберуть, просто тому що він недобросовісний, зверхній, нахабний і претензійний. Крім того, ще й гомосексуал. Наразі майже всі персонажі на місці, внаслідок чого