Тетяна Гаркуша - Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша

– Дякую!

– А де ж ваша дружина? Чому не готує? Спить?

– Нема дружини… Пішла вона від нас. Народила Іринку і пішла через місяць після пологів. Не витримала. В неї був старий друг. Давно пропонував їй краще життя. Вона трималася до останнього. А потім… Потім у неї не стало сил. Я її не засуджую…

– І як же ви з чотирма дітьми? Невже ви тут весь час?

– Розумію, це здається чимось дивним, але ми обрали таке життя. Чотири роки в лісі прожили. І непогано. Тільки взимку важко.

– А чому ви пішли до лісу?

Чоловік зітхнув:

– Ми дійшли до краю. Я втратив фірму, мене переслідували, аби не судився. Квартиру відібрали за борги. Ми якийсь час жили на зйомній. І так вийшло, що нікому було допомогти. А ми ніби падали в прірву, день за днем. Троє маленьких діток, друзі відвернулися, орендна плата за житло непомірно виросла… Я намагався знайти бодай якусь роботу – марно. У нас закінчилися всі заначки, і хазяїн вигнав нас квартири: нащо йому тримати на шиї дармоїдів?

Ігор задумався.

– Так от, – продовжував він, – діватися нам нікуди було. Нема в нас рідні в селі. Ось така думка прийшла – жити на природі. Продали деякі речі, придбали намети, ось знайшли гарне місце. Хатинку-землянку спорудили. Займаємось збиральництвом. А потім або продаємо, або міняємо в місцевих жителів на продукти. Коза в нас є, корова. Такі от справи.

 Борис Микитович зітхнув.

– Спершу нам було дуже важко, – продовжував Ігор. – Люда моя все нарікала. Потім якось змирилася, пристосувалася. А ось коли завагітніла, то наче збожеволіла. В неї така депресія почалась, хотіла покінчити з собою. Мені тоді так тоскно було. Вона весь час десь тікала, пропадала днями. Бувало, на ніч не верталась. Діти плакали. Люда мене й до шлюбу не дуже кохала, а потім побут… Я для неї все робив, а вона зовсім не була вдячна, їй весь час було мало. Навіть, коли жили в місті і справи йшли добре. Найдрібніші мої помилки ставали приводом для мегаскандалів. А цю останню вагітність вона вважала моїм смертним гріхом. Я потім дізнався: вона зраджувала мені, будучи вагітною. А потім – зовсім пішла. Ось так… – Ігор тяжко зітхнув. – Так я став багатодітним татом-мауглі.

Борис Микитович мовчав, а потім спитав:

– А вернутися до звичайного життя в місті не пробували?

– Та ні… І бажання такого не було. Серед природи так тихо живеться. Жодної гонитви, жодної конкуренції. Та й сенси втрачені…

Борис ішов додому вкрай шокований. Неймовірне коїлось майже під боком. Цей знедолений чоловік, чоловік-герой… Він знав що хоче йому допомогти. Хай він відмовився переселитися до нього в дім, каже, що вже звик і полюбив життя на природі… Але Борис їх не залишить. Він ішов збуджений і натхненний. Несподіване почуття радості і відповідальності за діток. Цих лісових діток, маленьких лісовичків…

Діти змушують похмурих дорослих усміхатися. Діти покликані об’єднати роз’єднаних дорослих. Дорослішаючи, ми віддаляємось від друзів, родичів, замикаємось, стаємо нездатними дуріти, показувати веселощі чи слабкість тим, кого давно не бачили. А через життєві клопоти ми бачимось рідко. Діти об’єднують нас, вчать бути примиреними з усіма, відкритими до всіх. І повертають нас одне одному. Бо саме в дитинстві ми в єдності з усіма (з усім людством). Чим більше розгалужень у дереві душі, тим складніше їй сплестися віттям з іншими. Зі світом таких дерев. Діти прості. І в простоті сильні.

– Треба взяти опікунство над ними, – натхненно підсумував Борис Микитович, розповівши онучці Зіні про дітей-мауглі.

– Ой, авжеж треба, дідусю. Я буду тобі допомагати, поки я тут у відпустці.

Зіночці було двадцять п’ять. Вона працювала медсетрою у пологовому будинку в Києві. У Зіни було велике добре серце, яке успадкувала від бабусі.

Вона стала приходити в ліс до дітей та Ігоря. Приносила їм смаколики, допомагала з маленькою Іринкою. І якось несподівано між нею та Ігорем спалахнула іскра. Перетнувши ненароком незриму межу, вони нишком цілувалися, ховаючись від дітей.

– Це, напевно, у тебе від недостачі жіночого тепла, – журилася Зіночка, зазираючи Ігорю у вічі.

– Ні-ні, не кажи так. Я тебе полюбив. І це не тому, що я один тут з дітьми. Ти, саме ти – мила моєму серцю.

Зіночка сором’язливо опускала очі і наливалася рум’янцем. Ігор обхоплював своїми великими теплими долонями її рожеві щічки і гаряче обціловував.

А потім відпустка у Зіни скінчилася. І вона поїхала до Києва. Працювала і сумувала – невимовно сумувала за Ігорем і маленькими мауглі. А на вихідні їхала до них. Сиділа з ними у лісі, навіть до дідуся не приходила на ніч.

– Ну, і що думаєте робити? – цікавився, примруживши очі Борис Микитович.

– Ой, не знаю, дідусю. Люблю його і дітей. Але ж… Він не планує переселятися до міста, чи хоча б до села. Не знаю. Заміж мене ще не кличе. Але каже, що вже без мене не може.

З цими думками і питаннями Зіночка прийшла до мене у пологову залу.

– Що можу вам сказати? Любить він вас. І заміж скоро покличе. Тільки чи готові ви кинути все?

– Та вже не знаю. Може, якось поєднувати вдасться? Може, вмовити Ігоря переїхати до діда хоча б?

– Скажу так: з Ігорем будете щасливі. Він – ваша доля. І любить вас. Але він може не схотіти залишити життя в лісі. Та це не точно. П’ятдесят на п’ятдесят. Можливо, якийсь час вам доведеться жити з ним там, якщо захочете бути разом. Вам треба вирішити для себе, чи готові ви до такого життя.