Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Наш забіг по лісі завершився несподівано. Спочатку мені начебто почувся свист. Перш ніж встиг запитати у брата, чи він почув те саме, я зупинився. Вчасно, бо наведена на мене стріла майже вперлася мені в носа. Така сама стріла націлилася й на Родосвіта. Брат встиг схопити арбалета, проте підняти його не зумів. Я поволі підвів очі: на пагорбі прямо перед нами випросталися два дебелих молодика у знатному обмундируванні і зі стриженим волоссям - лише чуби тріпотілися на вітру. 

- Хто такі будете? Назвіться! - прикрикнув один із них, не опускаючи лука. Я закляк, у голові трохи запаморочилося від того що в мене ось так, без жодних вагань цілилися. Проте брат не розгубився і з готовністю відповів якусь тарабарщину:

- Kurus. Menё kheget isil Lannanoi. Nui oggana ir Gevon od Ballava.  

Лучник глянув у мої очі на мить і звернувся до брата:

- Прибери арбалета. Свої наразі далеко звідси, мав би знати, - проте лука він все ж таки опустив. - Добре що Geatarer мене попередив щодо тебе, Світочу. Але він жодного слова не казав про хлоп’я.

Брат слухняно почепив батьків арбалет назад, на спину і зробив крок вперед.

- Це мій молодший брат. Я й сам не гадав, що він колись відвідає ці землі. Та цьому судилося трапитися саме сьогодні. Чи ви проведете нас до пана Гетара, тобто, до Брамаря? 

Воїни зробили крок назад, зникли із поля зору, щоб за мить з’явитися вже поруч з нами.

- Підете зі мною, - старший кивнув другому стрілку, і той заступив його місце. - Ворушіться. Не відставайте. 

Молодший воїн не сховав лука, лише опустив його додолу. Він, здавалося, спостерігав за кожним моїм шагом, це трохи нервувало. Проте він не зрушив з місця коли ми попростували геть, тож я перевів подих. На жаль, трохи зарано, бо наш поводир дуже спритно почимчикував кудись за кущі і хащі, і за мить вже зник за найближчими деревами. Брат поспішав за ним, а я як міг намагався не загубити їх. 

Щойно кущі, канавки, дерева залишилися позаду мене, я з подивом побачив перед собою цілком прийнятну стежку, яку начебто зумисно розчистили від снігу і каміння. Я б ніколи не здогадався про її існування стоячи за деревами, як і не поліз би до тих кущів з власної волі. Та дивуватися було нема коли. Лучник чекав поки я дожену їх з Родосвітом, тож я похапцем побіг до них. Мені спершу не довелося розгледіти лучників зблизька, перед очима тоді стояв кінчик стріли, націленої мені в обличчя. Але зараз я не побачив на обличчі воїна жодної люті чи ненависті до нас, і вирішив не впадати у відчай передчасно. Родосвіт прийшов сюди не просто так, вмовляв я себе, він знав що робить.

Ось так, трохи заспокоївшись, я зміг роздивитися навколо. Нічого вражаючого насправді. Самі тільки дерева, кущі, ліс. Проте земля там була рівна, підліску не те щоб аж занадто багато, і я жодного разу не перечепився за коріння, тож загалом був цілком задоволений. 

На мій подив я не побачив жодної людини, крім воїна, що вів нас вперед. З часом до мене долинув свист, і я спершу гадав що то наш поводир розважається. Але потім свист почувся звідкись зверху.  Я підвів голову і нічого і нікого не побачив крім верхівок дерев. А потім вже розгледів містки серед голих гілок. 

- Вони що, живуть на деревах, наче птахи? - спитав я самого себе, намагаючись розгледіти людей, але марно.

- Може й так. А може й ні, - відгукнувся наш провідник і я залився фарбою. - Менше знаєш…

- …Краще спиш. Ага, - відгукнувся я. - Це я вже здається вивчив на все життя.

- Краще б так і було, - зауважив Родосвіт.

Ми дісталися невеличкої галявини густо зарослої самими ялинками. Стежка пролягала між ними наче та змія, звивалася на всі боки. Дерева стирчали зі снігових заносів, що доходили мені майже до плеч, і що далі ми йшли, то більше мені здавалося що наш провідник вів нас глибше у ліс. Проте дуже скоро я відчув запах деревини, диму і навіть добрива, а потім побачив за кучугурами ледь помітний білий димок. Трохи далі, з-за дерев виднівся підйом на кам’янистий пагорб. Тут починалися гори, промайнуло у моїй голові, але вже було занадто темно щоб розгледіти щось далі від власного носа.

Воїн зупинився трохи не посеред стежки і махнув руками: правою - зверху вниз, лівою намалював у повітрі півколо. За мить в одному з тих кучугурів зазяяв чорний лаз і переді мною показалися сходи вниз. І лише тоді я відчув що Родосвіт нарешті заспокоївся, він з полегшенням зітхнув і припинив смикатися, щоразу перевіряючи сагайдак, або арбалета, або меча.

Ми спустилися у низенький льох, що виявився передпокоєм. Хтось швидко повернув заслін на місце над нашими макитрами і ось ми вже стояли у напівтемряві підвалу. Але там не тхнуло сирістю чи занедбаністю, навпроти, потягнуло ароматами, від яких паморочилося у голові. Нас повели вперед, а за сіньми ми дісталися проходу у ще глибше підпілля; то було вже справжнє підземелля, з кам’яними стінами і стелею. У центрі стояло багато столів і лав, зайнятих людьми. Та я не роздивлявся навколо і не зважав на тих людей. У іншому кінці зали палало громадне ватрище, і я полетів до вогню, наче той метелик.