Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- То ми дісталися Високого лісу? Ми справді вже тут?

- Ти мене зрозумів? - перепитав брат.

- Так, - відповів я, спохватився і швиденько покрокував за братом у нетрі лісу, подумки гадаючи, що я маю тут побачити такого надзвичайного. Та одна думка мене відволікла від цих роздумів.

- А що, вони справді існують? 

- Хто?

- Двоголові їжаки. 

Замість відповіді я отримав стусана у плече. 

- Скоро дізнаєшся. Ходи-но швидше і тобі ще й не таке доведеться побачити. 

Я сприйняв це як “так”. 

- Як наша вдача, то все минеться доволі тихо. 

Щойно ми ступили до того лісу за шляхом - як все наче принишкло. Стало так тихо, що наші власні кроки на снігу аж дзвонили мені у вухах. Якщо до того я час від часу відчував як вовтузиться десь білка, чи заєць, то тут  панувала суцільна тиша. 

- Чуєш, як тихо. Так має бути?

- Так, тож сопи тихіше, якщо твоя ласка. До самого Гортмрату чутно як ти задихаєшся. Наче п’яний наречений у весільну ніч.

На те мені не було що відказати.

Я не одразу помітив, але час від часу брат ламав та загинав кінчики гілок на деревах. Він виглядав таким стурбованим та зосередженим, що я не ризикнув дістатися до нього із запитаннями.

Ми не відійшли й кількасот кроків від того місця, коли брат зробив знак не ворушитися. Я завмер на місці і намагався затримати подих. А Родосвіт одним пальцем вказав напрямок куди мені дивитися.

Спочатку нічого не було видно, але потім. Потім я побачив їх і не повірив власним очам. Статні, стрункі синьошкірі воїни, такі схожі на тих, що ми бачили у Княжому палаці лише кілька днів тому. Тільки обладунки виглядали інакше. Каптури накидок майже повністю приховували обличчя, проте не було жодних сумнівів у тому хто ховався під ними. На спинах щось схоже на пірначі, в руках - луки. І було їх багато, багато більше ніж до того. Вони ступали так тихо, що якби брат не попередив, я й не помітив б їх аж до того, як вони поцілили б мені у горлянку мечем.

Крок за кроком вони проминали повз нас і я подумки подякував Матері Небесній, що Родосвіт зробив кількасот додаткових кроків у бік лісу. 

Тільки б не помітили! Серце калатало наче навіжене, буквально видаючи моє місцезнаходження. Я благав його стукати тихіше, та де там. 

Сині плащі ступали беззвучно, майже линули по свіжому снігу, я ледве стримав бажання піти подивитися щоб дізнатися, чи вони залишають по собі сліди.

Оговтався лише коли брат стусанув мене у плече. Едасу вже відійшли доволі далеко, я ледь міг розрізнити їхні постаті серед дерев, і Родосвіт пошепки звелів:

- Ходімо швидше. Мусимо бути якомога далі звідси, коли вони дістануться Великого Шляху. 

- Вони побачать наші сліди! - дійшло до мене тієї ж миті.

- Так! Додай ходу! - Родосвіт миттєво перейшов на біг, і я зірвався з місця за ним. 

Здається, ще ніколи в житті я не біг так швидко, до того ж по снігу. Разів сто падав додолу обличчям, підіймався і знову біг. Торби били мене по боках, чоботи віп’ялися у мозолі, проте я летів не відчуваючи ані ніг, ані побитої спини. Легені наче щокроку протикали гострими голками - всередині пекло і боліло від холодного повітря, у боці колотало, пришелепкувате серце буцімто впало до самих колін, а з обличчя наче зняли шкіру. Та я біг попри все це, поки нарешті брат не зробив знак зупинитися. 

Він теж зупинився, засапаний і трохи зблідлий, але очі його уважно роздивлялися навколо. Брат тримався за живіт обома руками, проте за кілька хвилин розігнувся і вже не здавався мені таким блідим. Я підняв голову як Родосвіт, і теж роздивився. Ліс навкруги мовчазно розглядав нас у відповідь, дивився хто це такі з’явилися у цих хащах.

- Чому ми зупинилися? - спитав я щойно віддихався. - Ми відірвалися від них? 

- Гадаю що так, не чую щоб нас хтось переслідував. Проте ми ще не дісталися куди треба, - відповів Родосвіт скоромовкою і кинув на мене оцінюючий погляд. - Відпочив? Ходімо. 

Йти довелося ще доволі довго. На жаль, я не вмів рахувати час без сонця, а його якраз затягло низькими сірими хмарами, але на мою думку ми пройшли щонайменше три тіні. Час від часу брат зупинявся і прислуховувався - чи нас не переслідує хто. На нашу вдачу, ми здається не зацікавили загін Едасу. 

Коли-не-коли сніжило, але дрібний сніжок не зміг повністю скрити глибокі сліди, що ми залишали у пухкому шару снігу під ногами. Я ступав обережно, намагаючись поцілити у братові кроки. Ми берегли дихання, і майже не розмовляли дорогою.