Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Легше, хлопче. Не перекинься у вогонь, ще підсмажишся, а тоді тебе з’їсти доведеться, - попередили мене. Залунали смішки, та я не слухав, бо вже добіг до ватри, підтягнув одну з лав до вогню, і влаштувався якомога ближче. Так, що навіть очам стало гаряче. Добре. Мене раз чи два пройняли дрижаки, та за мить я почав зігріватися.

Шойно зігрівся, я роззирнувся навколо. Підземеллям снували такі самі воїни: наголо вибриті голови, в деяких - чуби. Всі в панцерях під звичайними свитками, але не чутно звичного бряцання сталі. Я придивився: хтось був заввишки з брата, хтось - не сягнув б і мого плеча. То має бути підстеповик, хмикнув я про себе, роздивляючись коротуна, або ж хто з Тіснеч забрався так далеко на захід. 

Всі вони щось перетягували у невеликих мішках, складали їх біля стіни в далекому кутку і зникали у темряві коридорів, щоб знову принести черговий мішечок. Потім пішли скрині і,нарешті, кілька маленьких барил, добряче просмалених.

Родосвіт знайшовся неподалік: брат тихо розмовляв із чубатими воїнами трохи осторонь. Добре. Він здавався спокійним, тож ми у безпеці. Можна й собі відпочити. Не зважаючи ні на кого, я розтянувся на лаві біля вогню. Від нього мене вже ніхто не відтягне, подумалося мені, перш ніж я задрімав. У якусь мить мене розбудили від цього пів сну і протягнули півмисок, з якого йшов запах справжньої їжі. Я потягнув носом - і остаточно прокинувся:

- Де ви тільки взяли буряка? Родосвіте!

Брат мені кивнув, наче давав дозвіл на вечерю. Мені не встигли простягнути ложку і сухар з сіллю, а я вже припав губами до миски і переполовинив її одразу же, ковтаючи варені овочі. 

- Матінко, як добре!

Воїни покінчили з укладанням речей і також посідали вечеряти. У повітря здійнялися не лише пахощі смачних наїдків, але й гомін розмов. Я крадькома дивився на тих воїнів. Ніхто з них не здавався мені нажаханим чи стурбованим, чи підозріло дивився на нас; всі просто вечеряли. Але на виході з підземелля все одно поставили охорону. Щоб хтось не ввійшов, або щоб ми не вийшли, промайнуло в моїй голові.

Наступної миті до зали зайшов старигань. Тепла шкіра замість жупана, така сама вибрита голова із сивим чубом, нічогезні вуса, також сиві, а надодаток допитливий погляд темних очей. Він ступав ближче, глянув на мене і мовив до брата ще здалеку:

- Малому не завадила б вече’я-д’уга, чи то гляди, й нас пр’оковтне. 

Дід ступав все ближче й ближче, поки не дістався півкола таких самих воїнів, з якими розмовляв Родосвіт.

- Та, як не б’ешуть, всю землю на схід від Баллави вк’ило снігом. І на землі Склавіни пав голод. Я бачу, мої люди не пе’ебільшували. 

Дід розмовляв трохи дивно як на мене, він не вимовляв деякі звуки, тому я не одразу втямив, про що йдеться мова. 

- Ви все добре бачите, пане Гетар, - Родосвіт потис руку діда із втомленою посмішкою на обличчі. - Neanna gir, ep roi ma. Я хвилювався що не застану вас.

- Ти саме вчасно, Світочу, - старий стис братове плече и поплескав по спині. - Доб’е.

Сивочубий сів на одну з лав і жестом запросив Родосвіта сісти поруч.

- Бачу хлопцеві п’ипала до смаку наша їжа.

Я й не здогадувався що мене насправді також помітили. Зашарівся, хоча намагався вгамувати власну кров, опустив очі додолу, і припинив їсти. Дід кивнув мені і простягнув ложку, що досі лежала на стільниці. Підхопивши ту, я вклонився як вмів.

- Зови мене Б’ама’ем, хлопче, бо це той хто я є. Б’ама’ з Баллави. А ти будеш молодший брат Світоча, як я бачу. 

- Мене звати Бестужем… Тобто, дякую, пане Брамар. Дякую за зустріч, за їжу, за слово добре.

- Нест’иманий але вихований, ти диви.

Дід стукнув пальцем по столу біля себе. Йому і братові принесли такі ж півмиски і вони принялися вечеряти. Коли з наїдками було покінчено, Брамар почав справжню розмову:

- Що п’ивело тбе, Світочу, до мене - я не питаю. Я маю очі і вони мені не б’ешуть. Спитаю тільки, чого ти п’агнеш від мене. 

- Ви бачите більше, ніж я сказав. Як завжди. Я сподівався на притулок, пораду і допомогу, - мені здалося чи на останньому слові брат хитнув головою у мій бік.  

- Мені достатньо того, що я бачу тебе на своїй землі, Світочу. Ти не з власної волі здолав цей путь…Гідного п’итулку я не надам вам, на жаль. За два дні ми г’ушаємо на північ - до відьомчої го’и і далі, як муситимемо. Ти, гадаю, бачив те саме що і я. Едасу ходять Склавінськими землями наче в себе вдома. Це нас непокоїть. Глядач із Цопфії вже зіб’ав своїх воїнів і г’ушає на схід лісу. Мої хлопці ви’ушили до Північного Шпилю - повідомити інших. За два дні виступаємо їм на зуст’іч. 

- А Лев із ними?

Дід похитав головою:

- Ні, він на полюванні на заході. Має пове’нутися саме довше за два повних Місяця. Це як нічого не зат’имує до’огою. І потім п’иєднається до нас.

Брат кивнув на те, але я побачив, це його засмутило. Чи мені тільки здалося. Я тихесенько перебрався ближче до столу де брат розмовляв із дідом, та прийнявся за їжу вже повільніше, намагаючись не чавкати та не стукати ложкою, щоб не прогавити про що йтиметься розмова. Виходило кепсько. Заглиблений у власні думки, я не помітив як припинив їсти.