Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Ти їж, їж. Га’ний вийшов цього г’азу нава’, - звернув на мене увагу Брамар. Він махнув одному із своїх молодиків - той сходив за ще однією тарелєю із м’ясом і кухлями з напоями від яких парило, і поставив усе перед нами.

Лавки і столи вже розставили біля стін, у напівтемряві воїни, що сиділи за ними, скидалися на привидів. У повітрі ще висів аромат запашної їжі, свіжоспечених паляниць і терпкий дух часнику. До мене не одразу дійшло, що їжі було не так багато, як мені спершу здалося, але всім потроху вистачило. Ми ж бо були не самі, добрячий гурт зібрався на вечерю поки ми розмовляли із Брамарем. 

Дід зачекав поки ми покінчимо з їдлом і вже потім подав братові той кухоль із чимось димним.

- Що це таке? - вихопилося у мене.

Брамар всміхнувся, проте відповів. 

- Пе’чене вино. Дає г’оз’аду і п’оганяє сумніви. Ти мабуть і сам таке б скуштував? 

Я випростав плечі і мовив як мені здалося доволі голосно і впевнено: 

- Так, звичайно. 

Побачив як брат усміхнувся і кивнув діду: 

- Дякуємо за частування. 

Старий налив і мені невеличку чарочку, а потім повернувся знов до Родосвіта. Той цмулив вино і мовчки дивився на вогонь, невпинно постукуючи пальцями по кубку.  

Я випив свою порцію одразу ж і ледве стримався щоб не зачхати й не закашлятися. Обличчя одразу ж почервоніло, а всередині наче запалили окремого вогника.

- Тож що за по’ада тобі потрібна, д’уже? 

Брат замислився. 

- Багато чого у мене на думці, а з чого почати й не знаю. 

Мені здалося минулася цілісінька вічність перш ніж Брамар мовив до брата.

- Бачу ти г’озгубився і не знаєш як вчинити. З цим, я гадаю, я можу тобі т’охи дпомогти. Щонайменше г’озповім п’о те, що коїться у землях навколо. Може тобі це дпоможе …з’обити висновки. Та таку г’озмову к’аще вести у більш п’иватній обстановці. Ходімо.

Брамар провів нас глибше до підземелля, туди, де не було жодних вікон, а у стелі де-не-де зяяли дивні отвори, з яких тягнуло свіжим повітрям і землею.

- Де це ми? - вирвалося у мене стиха. - Що це?

- То є шахти, -  з охотою відповідав сивочубий брамар, - щоб вільно дихати під землею. А п’ямуємо ми до бібліотеки.

Я не встиг відкрити рота, щоб спитати що то таке є та бібліотека і як працюють ті шахти, як темний коридор добіг кінця і перед нами відчинилися двері. 

- П’оходьте, сідайте ближче до вогню, г’ійтеся. 

Тут було темніше ніж у великій залі, й, що і сказати, прохолодніше. Коли зір звик до півтемряви, я розгледів трохи занедбану кімнату, але із кам'яною підлогою, такими ж кам'яними стінами, і стелею зі вже знайомими шахтами. Окрім невеличкої, прикритої металевим заслінчиком, ватри і лави поруч, громадини стола, на якому тіснилися стопки паперів і свічники, решту простору займали дивні шафи, заставлені чимось незрозумілим. Я підійшов ближче. Книжки! Там були самі тільки книжки! Неймовірно! Я бачив колись одну засалену книжку без обгортки у заїзжого купця, та щоб стільки і таких гарних - ніколи. І скільки ж їх було! І таких різних! А поруч лежали рулони і теці з папером, ціла гірка гусячого пір’я, поламаного і цілого, вимазаного у чорнилах. Навіть чорнила були незвичні, не з сажі, ні. Ці пахли горіхами.

Я ледве втримався щоб не торкнутися усих тих багатств, хоча дуже кортіло. Та я добре пам’ятав як через один пліснявий коржик я потрапив за грати і мусив бігти з власного дому. До того ж, мені зовсім не хотілося щоб чубатий довідався про мою неписьменність.

Дід помітив мою цікавість до книжок, але ніяк не прокоментував це. Вони з Родосвітом вже сіли біля вогню і вели розмову. Я ходив ближче і сів поруч з братом.

- Вам пощастило зат’иматись у до’озі. За день до вашого п’ибуття лісом п’ойшли дві тисячі солдат Aedasu, п’ойшли за кілька ліг від цього місця і йшли на південний схід. Т’охи б зат’ималися вони, і ви б не дісталися сюди живими. 

- Так, ми бачили їх, декількох з них, - мовив Родосвіт. - Хоча й вони могли побачити наші сліди, як не нас самих. 

- Щойно ви ступили до земель Ballava - ваші сліди стали нашою сп’авою. Тож, не хвилюйтеся, до’огу сюди їм не знайти, най як вони намагатимуться. 

Брат знов мовив щось тією незрозумілою мені рокочучою мовою, і дід закивав йому.

- Так, вони п’ойшли нашими лісами. 

- Чому ж ви їх не затримали? Не дали відсіч? Дозволили пройти до Склавіни?

Дідов погляд нічого не виказував - ані смутку, ані жалю. Я відчув як звідкісь потягло холодним повітрям і посунувся ближче до брата.