Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

палати пацієнтів психлікарні, і я часто запитував себе, чи ті страждання й біль, які накопичувалися там протягом століть, справді могли зникнути без сліду, чи, можливо, і сьогодні ми відчуваємо їх, коли проходимо цими сходами й залами, як той холодок на чолі, що, як мені здавалося, я тут іноді відчував. Мені також здавалося, що я бачу білильні поля, які простягалися на захід від Бедламу, бачу білі сувої полотна, розкладені на зеленій траві, а також маленькі постаті ткачів і праль, а за білильними полями — місця, де ховали мертвих, відтоді як двори лондонських церков вже не могли всіх їх умістити. Мертві, так само, як живі, коли їм стає затісно, перебираються на околиці, у менш густозаселені місцевості, де на відповідній відстані одне від одного вони можуть знайти свій спокій. Але прибувають все нові й нові, безкінечною вервечкою, і для того, щоб їх розмістити, коли вже все заповнено, доводиться копати могили на місці колишніх могил, аж поки по всьому терену вздовж і впоперек лежатимуть упереміш кістки. Там, де колись були поля для вибілювання полотна та поховання, на місці збудованої 1865 року станції Брод-стрит, у 1984 році під час знесення будинку на сусідній стоянці таксі розкопали понад чотириста кістяків. Тоді я там нерідко бував, сказав Аустерліц, почасти через мої історико-архітектурні зацікавлення, а почасти з інших, мені самому незрозумілих причин, і зробив там безліч фотографій знайдених людських останків, я ще пригадую, як один із археологів, з яким я зав’язав розмову, сказав мені, що в кожному кубометрі породи, яку дістають із цього розкопу, у середньому знаходять рештки восьми людей.

На такому шарі ґрунту, насиченому прахом і кістками розкладених тіл, місто росло протягом XVII і XVIII століть, перетворившись із часом на химерний, дедалі заплутаніший лабіринт прогнилих провулків і будинків, споруджених абияк із балок, глини та іншого підручного матеріалу для представників найнижчих верств Лондона. Десь у 1860-ті — 1870-ті роки, ще до початку спорудження обох північно-східних вокзалів, мешканців цих жалюгідних халуп було насильно виселено, а велетенські маси землі разом із похованнями перекопано й вивезено, щоб відповідно до планів, розроблених інженерами, якомога ближче до межі, де починався Сіті, можна було прокласти залізничні колії, які на кресленнях виглядали як м’язи й нерви в анатомічному атласі. Невдовзі місцевість перед брамою Бішопсґейт перетворилася на суцільне сіро-коричневе болото, на нічийну землю, де не залишилося жодної живої душі. Веллбрукський струмок, канави й стави, погоничі, вальдшнепи й чаплі, в’язи й шовковиця, сад оленів Пола Піндара, хворі на голову з Бедлама та знедолені з Енджел-аллей, з Пітер-стрит, зі Світ-Епл-Корт та Свон-Ярд безслідно зникли, так само зникли тепер і мільйонні юрби, які день у день протягом цілого століття проходили через вокзали Бродґейт та Ліверпуль-стрит. Але тоді мені здавалося, сказав Аустерліц, ніби після довгої відсутності мертві повернулися і заповнили сутінки довкола мене своїм химерним, сповільненим, невпинним снуванням. Пригадую, наприклад, як одного тихого недільного ранку я сидів на лавці на одному з найпохму-ріших перонів, до якого прибували поїзди з порту Гаридж, там я довго спостерігав за одним чоловіком, який до своєї заношеної залізничної уніформи мав на голові білосніжний тюрбан і змахував мітлою з бруківки то тут,

то там різне сміття. За цим заняттям, яке своєю безцільністю нагадувало вічне покарання, що, як подейкують, сказав Аустерліц, нам доведеться терпіти після смерті, він із цілковито відстороненим виглядом виконував одні й ті самі рухи, послуговуючись при цьому замість справжнього совка картонною кришкою від якоїсь коробки, у якій було відірвано одну боковину і яку він поступово просував уперед ногою, спершу вгору по перону, а потім у зворотному напрямку, аж поки дійшов до висхідної точки, де в будівельному паркані, що оточував внутрішній фасад вокзалу і сягав аж до третього поверху, були низькі двері, саме з цих дверей півгодини тому він і з’явився, а пізніше одним ривком, як мені здалося, знову зник. Мені досі незрозуміло, що спонукало мене піти слідом за ним, сказав Аустерліц. Майже всі вирішальні кроки у своєму житті ми робимо завдяки якомусь неясному внутрішньому поруху. Хай там що, але того недільного ранку я раптом сам опинився за високим парканом, а саме безпосередньо перед входом до так званої Ladies Waiting Room[55], про існування якої в цьому віддаленому крилі вокзалу я не мав ані найменшої гадки. Чоловіка в тюрбані ніде не було видно. Та й на риштованнях не було нікого. Я вагався, чи входити мені в ті маятникові двері, та щойно я торкнувся рукою латунної дверної ручки, як, відгорнувши повстяну завісу, що захищала від протягів, уже ввійшов до зали, яку, очевидно, роками ніхто не використовував. Я почувався актором, сказав Аустерліц, що вийшов на сцену і якраз в цей момент цілковито й безповоротно забув вивчений напам’ять текст і саму роль, яку вже так часто грав. Напевне, збігли хвилини чи навіть години, поки я стояв, не здатний зрушити з місця в цій, як мені здавалося, запаморочливої висоти залі, підвівши обличчя до крижано-сірого, місячноподібного світла, що проникало крізь ряд вікон попід склепінчастою стелею й нагадувало сіть або тонку, поторочену тканину, що висіла просто наді мною. А проте це світло високо попід стелею було дуже яскравим, можна сказати, такий іскристий пил, який, опадаючи, ніби всотувався в стіни на нижніх ярусах приміщення, лише примножуючи темряву, ніби стікав чорними патьоками, приблизно так, як дощ стікає голими стовбурами буків або фасадом, вилитим із бетону. Іноді, коли над містом розходилася завіса хмар, у залу чекання пробивалися окремі пучки сонячних променів, які, проте, переважно згасали ще на півдорозі. Інші промені рухалися дивними траєкторіями, що, здавалося, порушували закони фізики, їхні прямовисні лінії починали закручуватися в спіралі й коловороти, обертаючись довкола власної осі, аж поки їх не поглинали хисткі тіні. На якусь коротку мить я встигав побачити велетенські приміщення, ряди стовпів і колонади, що вели у якусь незвідану далечінь, склепіння й муровані арки, що утримували нагромадження поверхів, камінні сходи, дерев’яні східці й драбини, які манили погляд все далі, підмостки й підйомні мости, прокладені над найглибшими безоднями, на яких тіснилися крихітні фігурки; арештанти, подумалося мені, сказав Аустерліц, які шукали вихід із каземату, і що вище я задирав голову, до болю напружуючи шию та втупивши погляд угору, то більше мені здавалося, що цей