Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

внутрішній простір, у якому я перебував, завдяки якомусь цілком неможливому перспективному скороченню до безкінечності розширюється й водночас згортається в самому собі, як то могло бути лише в якомусь неіснуючому, спотвореному всесвіті. Нараз мені здалося, що дуже високо вгорі я бачу пробитий купол, а по його периметру — карниз, на якому росла папороть, вербові пагони та інша рослинність, у якій чаплі набудували великі, неохайні гнізда, і я бачив, як вони, випроставши крила, летіли геть у синю далечінь. Пригадую, сказав Аустерліц, що разом із цими тюремними й визвольними візіями мене терзало одне питання: чи я стою посеред руїни, чи радше в коробці будівлі, яку ще тільки споруджують. У певному сенсі, оскільки тоді на Ліверпуль-стрит саме будували новий вокзал, фактично на уламках старого, правильними були обидва твердження, і найважливіше було, по суті, не в цьому питанні, що лише заводило мене на манівці, а в тих уривках спогадів, які заворушилися в периферійних ділянках моєї свідомості. Такі картини, як, наприклад, те пообіддя наприкінці листопада 1968 року, коли я разом із Марі де Верней, яку знав із паризьких часів і про яку мені ще доведеться розповісти, стояв у наві чудової церкви Салле в Норфолку, що височіла посеред великого лугу, і не зумів витиснути із себе тих слів, які мусив їй сказати. Надворі з лугів піднявся білий туман, і ми обоє мовчки дивилися на те, як повільно він переповзав через поріг порталу, стелився, клубочучись, низькою кошлатою хмарою, що поступово ширилася по всій кам’яній підлозі, ставала все густішою й густішою і просто на очах здіймалася дедалі вище, аж поки ми вже наполовину визирали з неї й стали побоюватися, що скоро нам не буде чим дихати. Ось такі спогади приходили до мене в покинутій Ladies Waiting Room вокзалу на Ліверпуль-стрит, спогади, за якими і в яких крилися речі з іще значно давніших часів, одне було завжди сховане в іншому, подібно до того лабіринтного склепіння, що, як мені здавалося, я міг розгледіти в запиленому сірому світлі і яке безкінечною вервечкою простягалось переді мною. Направду, у мене було почуття, сказав Аустерліц, що ця зала чекання, у центрі якої я стояв, як засліплений, містила в собі всі години мого минулого, всі мої притлумлені ще з давніх часів страхи й бажання, так ніби чорно-білий ромбовий візерунок кам’яних плит у мене під ногами став полем, де мав бути розіграний ендшпіль мого життя, так ніби це поле простягалося на всю поверхню часу. Можливо, саме тому в напівтемряві зали я угледів двох осіб середнього віку, вбраних у стилі тридцятих років, жінку в габардиновому пальті та капелюшку набакир, а поряд з нею худорлявого чоловіка в темному костюмі та з комірцем священника. І не тільки священника та його дружину я побачив тоді, сказав Аустерліц, а й хлопчика, якого вони прийшли зустрічати. Він сидів самотою збоку на лавці. Його ноги в білих гольфах ще не сягали до землі, і якби не маленький наплічник, що він його тримав, обхопивши руками, у себе на колінах, то гадаю, сказав Аустерліц, я би його не впізнав. Але я таки впізнав його, саме через отой маленький рюкзачок, і, наскільки я міг пам’ятати, вперше за все своє життя згадав себе самого якраз у ту мить, коли збагнув, що вже був у цьому залі чекання тоді, коли понад півстоліття тому приїхав до Англії. Той стан, який охопив мене тоді, сказав Аустерліц, мені, як і багато чого ще, важко описати, бо для цього бракує слів, так само, як бракувало мені слів тоді, коли до мене підійшли ті двоє незнайомих людей, мову яких я не розумів. Пригадую лише, що коли я побачив того хлопчика на лавці, то крізь глухе заціпеніння до мене проникло усвідомлення того, якого руйнівного впливу протягом багатьох минулих років завдала мені покинутість, пригадую також неймовірну втому, що зійшла на мене від думки про те, що я ніколи по-справжньому і не жив або лише зараз народився, так би мовити, на порозі власної смерті. Про причини, які влітку 1939 року спонукали пастора Еліаса та його бліду дружину взяти мене до себе, я можу лише здогадуватися, сказав Аустерліц. Не маючи власних дітей, вони, можливо, сподівалися протидіяти заціпенінню почуттів, яке, безперечно, з кожним днем ставало все нестерпнішим, тож вирішили взятися за виховання хлопчика, якому на той час було чотири з половиною роки, а може, вони за велінням з неба почувалися зобов’язаними зробити такий вчинок, що виходив би за рамки звичайної благодійності й вимагав би відданості й самопожертви. Також можливо й те, що вони вважали за необхідне врятувати від вічного прокляття мою неторкнуту християнською вірою душу. Проте я й сам не можу розповісти, що відбувалося зі мною на початку мого перебування в Бала під опікою подружжя Еліас. Я пригадую новий одяг, через який я почувався дуже нещасним, так само пригадую незбагненне зникнення зеленого рюкзачка, а ще мені здається, ніби я навіть пам’ятаю щось про те, як вмирала моя рідна мова, про те, як із кожним місяцем її шемрання ставало дедалі тихішим, і я думаю, що вона принаймні якийсь час ще була в мені, ніби якесь шкрябання чи стукіт когось, посадженого під замок, який завжди, коли на нього звертають увагу, зачаюється і мовчить. І, без сумніву, за короткий час цілком забуті мною слова разом з усім, що до них належало, залишились би назавжди засипаними на дні моєї пам’яті, якби завдяки збігові різних обставин того недільного ранку я не ввійшов до старої зали чекання на станції Ліверпуль-стрит — якраз за кілька тижнів до того, як вона назавжди зникла у процесі реконструкції. Не маю жодного уявлення, скільки часу я простояв у тій залі, сказав Аустерліц, так само не пам’ятаю, як я потім опинився назовні і яким шляхом ішов через Бетнал-Ґрин або Степні, поки вже в сутінках повернувся нарешті додому, де знеможений, як був, у змоклому одязі впав на ліжко й заснув глибоким, болісним сном, із якого пробудився аж наступної ночі, що з’ясувалося лише після кількаразових моїх підрахунків. У мене був такий сон, коли тіло вдає, ніби воно мертве, поки в голові крутяться гарячкові думки, уві сні я перебував всередині зіркоподібної фортеці, в одному з цілковито відрізаних від зовнішнього світу кам’яних мішків, з якого я намагався вирватися на волю через довгі, низькі коридори, що вели мене через усі будівлі, які я будь-коли бачив чи