буржуазному світі, а зав’язати особисті дружні стосунки — на таке я вже дуже давно не міг наважитися. Щойно я з кимось знайомився, як починав боятись, що надто наблизився до цієї людини, щойно хтось виявляв до мене прихильність, я починав триматися від нього на відстані. Загалом із людьми мене врешті пов’язували тільки певні форми ввічливості, доведені мною до крайнього вияву, що, як я знаю тепер, сказав Аустерліц, були не так спрямовані на мого співбесідника, як допомагали мені приховати усвідомлення того, що відтоді, як я себе пам’ятаю, моє життя було затьмарене якимось невідступним відчаєм. Якраз у той час, після акції нищення в саду та прибирання в домі, я, намагаючись уникнути безсоння, яке переслідувало мене все більше і більше, взявся блукати вночі по Лондону. Протягом цілого року, як мені здається, сказав Аустерліц, із настанням сутінок я виходив із дому і забрідав усе далі і далі, до Майл-Енд, Боу-Роуд, через Стретфорд аж до Чиґвелла та Ромфорда, через увесь Бетнал-Ґрин і Кенонбері, через Голловей і Кентиш-Таун аж до пустирища в Гемстеді, а потім на південь, іншим берегом річки, до Пекгема та Дулвіча, або ж на захід, до Ричмонд-парку. Виявилося, що за одну ніч оце величезне місто можна перейти з кінця в кінець, сказав Аустерліц, і коли призвичаїтися до самотніх прогулянок, під час яких зустрічаєш на своєму шляху лише поодиноких нічних примар, то дуже скоро починаєш дивуватися з того, що скрізь у цих незліченних будинках, як у Ґринвичі, так і в Бейсвотері або Кенсинґтоні, лондонці будь-якого віку, очевидно, внаслідок колись давно укладеної угоди, лежать по своїх ліжках укриті ковдрою і, як їм здається, під надійним дахом, тоді як насправді вони просто прилягли, повернувшись від страху обличчям до землі, як під час привалу на шляху через пустелю. Мої мандрівки заводили мене в найвіддаленіші райони, у зовнішні двори метрополії, у які за інших обставин я ніколи би не зайшов, і коли починало розвиднюватися, я повертався до Вайтчепела на метро разом з усіма іншими бідними душами, які о цій порі стікалися з периферії до центру. Тоді на вокзалах зі мною часто траплялося, що серед тих, хто йшов мені назустріч викладеним кахлями переходом або стояв на ескалаторі, що круто спускався вниз, або ж виринав за сірими шибками поїзда, що саме рушив, я помічав якісь, як видавалося, відомі мені з давніх часів обличчя. Всі ці знайомі лиця мали в собі щось таке, чим вони відрізнялися від інших, щось таке стерте, якщо так можна сказати, і ці обличчя часом не давали мені спокою цілими днями. І справді, тоді, переважно коли повертався зі своїх нічних екскурсій, я починав бачити, ніби крізь леткий дим або серпанок, якісь барви й форми, так би мовити, зменшеної тілесності, картини з побляклого світу: ескадру вітрильників, що виходила з ряхтливої у вечірньому промінні Темзи в затінок понад морем; екіпаж, запряжений кіньми, і кучера, що мав на голові циліндр; жінку, яка йшла в костюмі тридцятих років і опустила очі, коли проходила повз мене. То були моменти особливої слабкості, коли мені здавалося, що я не можу рухатися далі, і саме тоді переді мною виникали такі примарні видива. А часом у мене було враження, що гамір міста несподівано вщухав, так ніби дорожній рух ставав беззвучним або ніби мене хтось потягнув за рукав. Часом я також чув, як за спиною говорили про мене якоюсь іноземною мовою, литовською, угорською чи якоюсь іншою чужою мовою, як я собі тоді думав, сказав Аустерліц. На станції Ліверпуль-стрит, куди під час моїх прогулянок мене постійно щось нестримно тягнуло, таке траплялося зі мною багато разів. Цей вокзал, головний тракт якого пролягає на п’ятнадцять-двадцять футів нижче рівня вулиці, до реконструкції кінця вісімдесятих років був одним із найпохмуріших і найнеприємніших місць Лондона, такий собі вхід до потойбіччя, як то не раз зауважували. Шутер між рейками, величезні пороги, цегляні стіни, кам’яні цоколі, карнизи й високі бокові вікна, дерев’яні будки контролерів, стрімкі чавунні колони з капітелями, оздобленими пальмовим листям, все це почорніло під липким чорним шаром, утвореним протягом цілого століття з вугільного пилу, сажі, пари, сірки та дизельного мастила. Навіть у сонячні дні крізь скляний дах вокзального холу проникала лише дифузна, ледь підсвічена круглими лампами сірість, і в цьому вічному напівмороці, наповненому приглушеним гамором голосів, тихим шарканням і тупотінням, рухалися потоки людей, випущених із поїздів, або тих, хто поспішав на них, ці потоки зливалися та розходились, накопичуючись, натрапивши на бар’єри чи вузькі місця, немов вода на водозливі.
Щоразу, сказав Аустерліц, коли на зворотному шляху до Іст-Енду я пересідав на Ліверпуль-стрит, то затримувався там не менше, ніж на годину чи дві, сидів на лавці поряд з іншими, вже з самого ранку втомленими пасажирами й безхатьками, або ж стояв де-небудь, прихилившись до поручнів і відчував у собі якусь постійну натягнутість, так ніби тягло серце, відчуття, що було спричинене, як я вже почав здогадуватися, виром проминулого часу. Я знав, що на тому терені, де зараз стояв вокзал, колись аж до міських мурів простягалися заболочені луги, які під час холодних зим так званого малого льодовикового періоду були місяцями вкриті кригою і на яких лондонці, приладнавши до свого взуття кістяні полозки, каталися на ковзанах, як антверпенці на Шельді, часом до глупої ночі, серед мерехтливого світла вогнищ, що горіли в розставлених тут і там жарівницях. Пізніше на заболочених луках проклали дренажні труби, висадили в’язи, розбили городи, викопали ставки для риби та проклали доріжки, посипані білим піском, якими городяни могли прогулюватися у вільний час, невдовзі там з’явилися павільйони й заміські будинки, які тяглися аж до самого лісопарку й Ардена. На місці теперішнього головного тракту вокзалу та готелю Great Eastern, так провадив Аустерліц далі, аж до XVII століття стояв монастир ордена Святої Марії Вифлеємської, заснований таким собі Симоном Фіц-Мері після того, як під час хрестового походу він дивовижним чином врятувався від сарацинів, щоби віднині доброчесні брати й сестри молилися за спасіння душі засновника, а також його предків, нащадків та іншої рідні. До монастиря за брамою Бішопсґейт належав і шпиталь для божевільних та інших нещасних, який ввійшов в історію під назвою Бедлам. Ніби одержимий нав’язливою ідеєю, щоразу, опинившись на вокзалі, я намагався уявити, де на цьому місці, на якому згодом було споруджено інші стіни (які тепер вкотре перебудували), могли розташовуватись
