Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

і бачив лише, як підструганий грифель олівця у світлі лампи, так би мовити, самотужки і з цілковитою відданістю слідував за своєю тінню, яка рівномірно, зліва направо ковзала рядок за рядком по лінованому аркушу. Але тепер писати мені стало так тяжко, що нерідко я потребував цілий день на одне-єдине речення, та щойно я записував це з такими зусиллями вистраждане речення, як ставала очевидною стидка неправдоподібність моїх побудов та недоречність усіх вжитих мною слів. І коли часом через самонавіювання в мене виникало враження, що я виконав денну норму, то вже наступного ранку, лише поглянувши на списаний учора аркуш, я помічав кричущі помилки, неузгодженості та огріхи. Чи багато, чи мало було написано, але завжди, коли я все це перечитував, воно здавалося мені хибним від початку до кінця, тож я одразу знищував написане й був змушений починати все спочатку. Невдовзі я вже не міг навіть наважитися на перший крок. Подібно до канатохідця, який забув, як робити наступний крок, я відчував під собою лише якусь хитливу платформу і з жахом усвідомлював, що кінці жердини, які поблискували десь там, на межі поля зору, вже не були моїми провідними вогнями, а стали лихою принадою, що манить мене в безодню. Час від часу ще траплялося, що в моїй голові з чудовою ясністю вимальовувався цікавий хід думки, та коли це відбувалося, я вже знав, що неспроможний його зафіксувати, адже щойно я брав до рук олівець, безкінечні можливості мови, на які я раніше міг спокійно покластися, звужувалися до нагромадження банальних фраз. Кожен зворот, який я використовував у реченні, виявлявся не чим іншим, як жалюгідною милицею, кожне слово звучало вихолощено й нещиро. І в такому ганебному душевному стані я сидів цілими днями, уп’явши погляд у стіну, терзав собі душу й поступово починав розуміти, як то жахливо, коли навіть найменше завдання або рутинна справа, як, наприклад, прибирання шухляди з різними речами, може перетворюватися на непосильну справу. Здавалося, що назовні пробивається хвороба, яка розвивалася в мені вже дуже давно, ніби там усередині загніздилося щось зачерствіле й твердолобе, що поступово цілковито мене паралізувало. Коло чола я вже відчував якусь огидну притупленість, яка передує розпаду особистості, я потроху починав здогадуватися, що насправді я вже не мав ані пам’яті, ані здатності до мислення, ні, власне, будь-якої екзистенції, що протягом всього свого життя я лише нищив себе, відвертався від світу й від самого себе. Якби тоді хтось прийшов до мене, щоб повести на страту, я спокійно дав би їм це зробити, не вимовивши й слова, не розплющуючи очей, як надзвичайно вразливі до морської хвороби люди, які, наприклад, їдуть на пароплаві через Каспійське море й не чинять абсолютно жодного опору, навіть коли їм повідомляють, що зараз їх кинуть за борт. Хай би там що відбувалося зі мною, сказав Аустерліц, відчуття паніки, з яким я опинявся перед кожним новим реченням, що я його збирався написати, і не знав, як мені почати цей чи навіть будь-який інший рядок, це відчуття невдовзі поширилося й на простіший процес читання, так що від спроби пробігти очима сторінкою я впадав у стан великої збентеженості. Якщо розглядати мову як давнє місто з лабіринтом вуличок і площ, із житлами, історія яких сягає сивої давнини, зі знесеними, відреставрованими й наново спорудженими кварталами й околицями, що розросталися все далі й далі, то я сам нагадував людину, яка тривалий час була відсутня й тепер вже не могла дати собі раду в цій міській агломерації, яка вже не пам’ятала, для чого потрібні зупинки, не знала, що таке внутрішній двір, перехрестя чи міст. Загальна структура мови, синтаксичний порядок окремих частин, пунктуація, сполучники й насамкінець навіть імена найпростіших предметів, все було вкрите якимось непроникним туманом. І навіть те, що я сам написав у минулому, так, насамперед ці, мною написані, тексти я більше не розумів. Я постійно думав про те, що таке речення тільки здається осмисленим, а насправді воно є лише чимось допоміжним, таким собі хворобливим відростком нашого невігластва, яким ми, подібно до деяких морських рослин і тварин, як щупальцями обмацуємо наосліп темряву навколо. І саме те, що створює враження осмисленої цілеспрямованості, передача якоїсь ідеї за допомогою певного стилістичного прийому, здавалося мені не чим іншим, як цілковито довільним, ба навіть божевільним заняттям. Ніде більше я не бачив зв’язку, речення розпадалися на окремі слова, слова — на довільні послідовності літер, літери — на ламані знаки, які перетворювалися на свинцево-сіру смугу, всіяну то там, то там срібними відблисками, вони здавалися виділеннями, які залишив за собою якийсь невідомий плазун, і від самого їхнього вигляду мене все більше охоплювало почуття жаху і сорому. Одного вечора, сказав Аустерліц, я зібрав усі свої папери, оправлені й розрізнені, усі зшитки, ба навіть окремі аркуші, записники й блокноти, папки й конспекти лекцій, все, що було помережано моїм почерком, виніс із дому, вивалив на купу компосту в дальньому закутку саду й шар за шаром засипав торішнім листям та кількома лопатами землі. І хоча в перші тижні після того, як я прибрав свою кімнату та пофарбував підлогу й стіни, мені здавалося, що я звільнився від тягаря свого життя, проте вже тоді я відчув, як на мене насуваються тіні. Особливо в години вечірніх сутінок, які я так любив раніше, мене охоплював спершу дифузний, а потім щораз інтенсивніший страх, від якого чарівна гра блідих кольорів оберталася на лиху, безбарвну невиразність, так що серце в грудях стискалося на чверть свого природного розміру, а в моїй голові залишалася тільки одна думка: я мушу піднятися на сходовий майданчик четвертого поверху одного будинку на Ґрейт-Портленд-стрит, у якому багато років тому після візиту до лікаря в мене був виник несподіваний імпульс кинутися через перила в темну глибочінь сходової шахти. Піти до когось із моїх і без того нечисленних знайомих або просто нормально поспілкуватися з людьми тоді здавалося мені неможливим. Мене лякала, сказав Аустерліц, уже сама думка про те, що я маю когось вислуховувати, або, ще гірше, говорити самому, і поки цей стан тривав, я поступово зрозумів, який я ізольований і яким ізольованим я був завжди, і серед валлійців, і серед англійців чи французів. Думка з’ясувати моє правдиве походження ніколи не приходила до мене, сказав Аустерліц. Так само ніколи не відчував я належності до якогось класу, цеху чи віросповідання. Серед митців та інтелектуалів я почувався так само незатишно, як і в