Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

Олдерні-стрит розташовувалась майже на самому краю лондонського Іст-Енду. Неподалік від перехрестя Майл-Енд, де завжди скупчується безліч машин і де в такі суботні дні на тротуарах ставлять свої ятки торговці одягом і тканинами, біля яких штовхаються сотні людей, саме там і пролягає ця вулиця чи радше незвично тихий провулок, прокладений паралельно до широкої головної дороги. Я доволі приблизно пам’ятаю низький, подібний до фортеці житловий блок одразу на розі, пам’ятаю яскраво-зелений кіоск, у якому я ніколи не бачив продавця, хоча там був розкладений товар, пригадую газон, огороджений чавунним парканчиком, на який, як здавалося, ніколи не ступала нога людини, а ще праворуч — цегляну стіну в людський зріст десь метрів п’ятдесят завдовжки, проминувши яку, у самому кінці я знайшов будинок Аустерліца, перший у ряду з шести чи семи будинків. Усередині його помешкання, яке виглядало дуже просторим, були тільки найнеобхідніші меблі, а штор і килимів не було взагалі. Стіни були пофарбовані світло-сірою, а дерев’яна підлога — темно-сірою матовою фарбою. У передпокої, куди спершу завів мене Аустерліц, окрім старомодної, якоїсь, як то мені здалося, надто видовженої отоманки, стояв лише великий, темно-сірий лакований стіл, на якому рівними рядами було викладено декілька десятків фотографій, більшість із яких були досить давні, з трохи пошарпаними краями. Серед цих знімків були світлини, які я, так би мовити, вже знав: пустельні бельгійські ландшафти, вокзали та віадуки метро в Парижі, пальмовий павільйон в Jardin des Plantes, різноманітні нічні метелики й молі, майстерно зроблені голуб’ятні, фото Джеральда Фіцпатрика на льотному полі неподалік від Кві, а ще безліч масивних дверей і брам. Аустерліц сказав мені, що часом він просиджує тут цілими годинами, розглядаючи ці фотографії, а іноді й інші, які він дістає зі своїх запасів і викладає зображенням донизу, подібно до партії в пасьянс, і що кожного разу він знову дивується з того, що бачить, відкриваючи один за одним усі ці знімки, перекладає їх туди й сюди, дотримуючись порядку родової подібності, а то й виводить їх із гри, аж поки не залишається жодної світлини, лише сіра поверхня стола, а часом, виснажившись від усіх цих роздумів та спогадів, він відчуває потребу прилягти на отоманку. Нерідко я лежу тут аж до самого вечора й відчуваю, як час обертається в мені навспак, сказав Аустерліц, проходячи до дальньої з двох суміжних кімнат, де, запаливши газовий вогник, він запросив мене присісти на один зі стільців, що стояли обабіч каміна. У цій кімнаті, також майже без жодного умеблювання, були самі лише сірі мостини підлоги й стіни, на яких тепер, у дедалі густіших сутінках, стрибали відблиски синюватого вогню. У мене й досі звучить у вухах тихе шемрання, з яким струмував газ, я пам’ятаю, наскільки був заворожений увесь той час, поки Аустерліц порався з чаєм, віддзеркаленням вогника, який, здавалося, горів по той бік веранди, на певній відстані від будинку, посеред по-нічному майже чорних кущів у садку. Коли Аустерліц зайшов до кімнати, тримаючи в руках тацю з чайним начинням, і за допомогою так званої тостерної виделки взявся підсмажувати на синьому газовому вогні скибки білого хліба, я зробив зауваження про незбагненність дзеркальних зображень, на що Аустерліц відповів, що після настання ночі він також часто сидить тут, у цій кімнаті, і дивиться на ніби нерухому світлову точку, віддзеркалену в темряві, і що заразом він неминуче згадує про те, як багато років тому побував на виставці Рембрандта в Рейксмузеумі Амстердама: він не бажав затримуватися перед жодним із великоформатних шедеврів, репродукції яких бачив безліч разів, натомість завмер біля невеличкого, десь завбільшки двадцять на тридцять сантиметрів, полотна, яке, наскільки він пригадував, було з Дублінської колекції і на якому, судячи з підпису, було зображено втечу в Єгипет, хоча на картині не було ні святих батьків, ні самого немовляти Ісуса, не можна було розгледіти й віслюка, а замість того була лискуча лакова чорнота нічної темряви й крихітна плямка вогню, що, як сказав Аустерліц, і досі стоїть у мене перед очима. — Але куди, продовжив він за якусь мить, я маю тепер скерувати свою оповідь? Коли я повернувся з Франції, то придбав цей будинок за сміховинну на той час суму в дев’ятсот п’ятдесят фунтів, а потім пропрацював майже тридцять років викладачем, аж поки 1991 року достроково вийшов на пенсію, почасти через глупоту, що, як ви знаєте, набула все більшого поширення навіть у вищій школі, а почасти тому, що сподівався одержати нагоду викласти на папері давно задумане мною дослідження про історію архітектури й цивілізації. Напевне, сказав Аустерліц, звертаючись до мене, я ще з наших антверпенських розмов маю певне уявлення про широке коло його зацікавлень, про напрямок його мислення та манеру його завжди спонтанних зауваг і коментарів, які врешті розросталися до тисяч сторінок тексту. Ще в Парижі я носився з думкою зібрати мої дослідження в одну книжку, та зрештою постійно відкладав її написання. Різноманітні ідеї, які виникали в мене в різний час про те, як має виглядати така книжка, варіювалися від багатотомної систематично-дескриптивної праці до серії проб на такі теми, як гігієна та асенізація, архітектура пенітенціарних закладів, світські храмові споруди, водолікування, зоологічні сади, відправлення і прибуття, світло й тінь, пара та газ і таке інше. І справді, вже при першому перегляді паперів, які я перевіз з інституту сюди, на Олдерні-стрит, я побачив, що все це — переважно начерки, які тепер видалися мені помилковими, неточними й загалом непридатними. Те, що більш-менш трималося купи, я почав переписувати й перекомпоновувати, щоб, як в альбомі, відтворити перед очима картину вже майже забутого пейзажу, що його колись перетнув самотній мандрівник.

Та що більше зусиль впродовж місяців витрачав я на цей проект, то жалюгіднішими здавалися мені результати і все дужче охоплювало мене почуття нехіті й огиди, щойно я розгортав ці конволюти й брався переглядати безліч сторінок, написаних мною за цей час, сказав Аустерліц. І все-таки читання й писання завжди були його улюбленими заняттями. З яким задоволенням, сказав Аустерліц, я засиджувався з книгою в руках, аж поки не стемніє, і я вже нічого не міг розібрати, а думки починали ширяти десь дуже далеко, як затишно я почувався, коли у своєму темному помешканні сидів за письмовим столом