Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

Віт розлив вино, мені трохи, собі теж і відставив пляшку.

- Хоч трохи випий за моє здоров'я, як то кажуть. Потім наллю соку, - пообіцяв він, усміхнувшись.

- Добре, давай тост скажу, чи що, - він кивнув, а я посміхнулася йому, як він любить: тепло і з коханням. - Ти хороша людина, Віталіку, це правда. Залишайся таким, як зараз: розуміючим, добрим і коханим. Я не хочу з тобою більше сваритися, це нічого не показує, я й так знаю, що ти впертий і будеш стояти на своєму до кінця. Я кохаю тебе. Сильно і серйозно. Ну і за традицією, здоров'я і всього хорошого, - я ще раз посміхнулася, ми цокнулися і випили. Вино виявилося не міцним і дуже смачним. Але сік корисніший. Напевно.

- Дякую, - він накрив мою руку своєю.

- Не вмію я гарно говорити, вибач, - знизала я плечима.

- Усе чудово, кохана, - усміхнувся він, а я помітила, що він уперше так мене назвав.

Ми розмовляли на різні теми, але більше згадували наші зустрічі, перше побачення, говорили про нас і сміялися. Воістину багато сміялися, жартували одне над одним і весь час трималися за руки, переплітаючи пальці в замок.

Потім нам набридло так сидіти, і ми перемістилися ближче один до одного, цілуючись і попиваючи сік. Віт зізнався, що вперше не п'є на день народження, а я посміхнулася і сильніше притиснулася до нього.

Не те щоб я завжди була банальною і романтичною, проте це був найкращий вечір у моєму житті. Один із найкращих. Я відчувала й чула, як б'ється його серце, і, здавалося, ніби моє серце завмирало, вслухаючись і потопаючи в гарячому теплі наших тіл. Губи були ніжними, пухкими та владними, дарували мені відчуття такої п'янкої близькості, що без вина я захмеліла. Схоже, я назавжди запам'ятаю ці хвилини. І завжди буду думати про нього. Я була ніби відданим цуценям, а в його очах бачила таку ж відданість. Ми не стільки цілувалися, скільки обмінювалися своїми почуттями, це неможливо передати словами й описати на папері. Почуття потрібно відчувати, а не описувати.

І вже вдруге в мене було якесь дивне дежавю, немов ми в минулому житті були близькі. Настільки, що наші душі впізнали одна одну. Але такого точно не буває. Це неможливо.

Незабаром ми загасили всі свічки та прибрали їх, але пелюстки були, як і раніше, розкидані по підлозі, і ми явно не збиралися їх прибирати. Потім будуть нагадувати нам про цей вечір.

Ми просиділи так, розмовляючи про життя, до пізньої ночі, я провалилася в сон під його розповідь про шкільні роки. Навіть не сумнівалася, що він віднесе мене на ліжко, ніжно поцілує, обійме, наче м'яку іграшку, і неголосно засопить, уткнувшись мені у волосся, яке, на його думку, пахло по-особливому.

"Тобі не можна бути такою легковажною, Олено", - снився мені татів голос. Я побачила себе в дзеркалі: білосніжна пишна сукня, коротка фата і незручні туфлі. Я навіть це відчула. Я не відповіла йому, я мовчала, дратуючи всіх. І навіть у вигаданій реальності я здивувалася своїй поведінці. Кімнату я не могла роздивитися: туди-сюди постійно ходили люди, але приміщення було дуже світлим і красивим. Це був образ, який виник у моїй голові. А потім стало жарко...

- Прокинься, малятко! - мене трясли за плечі, дуже сильно стиснувши їх пальцями.

Я розплющила очі й закашлялася. У кімнаті було повно диму, гаряче повітря було задушливим і неприємним, а у вітальні був вогонь, десь вила сирена чи то швидкої допомоги, чи то пожежної машини. Я сиділа на підлозі, до моїх носа і рота Віт приклав мокру тканину, але в нього її не було. Я припала губами до його губ, тим самим закривши його рот. Він відсторонився і сказав:

- Нам треба в коридор, дитинко. На сходи. Впораєшся? - він підняв мене і поставив на карачки. Я кивнула. - Тоді вперед, люба. Я за тобою.

Оскільки ми були недалеко від передпокою, напевно, Віт виніс мене тільки зі спальні, ми швидко опинилися біля вхідних дверей. Я пропустила Віта вперед, і він вийшов, швидко потягнувши мене за собою. Нас хтось зловив і швидко допоміг спуститися сходами на вулицю, де було повно людей.

Лікарі оглянули нас і переконалися, що ми в порядку, після чого я потрапила до Віта в руки. Він міцно притиснув мене до себе, намагаючись вгамувати наше нервове тремтіння. Ми на автоматі повернули голови, коли нас покликали. Я кинула погляд на елітну багатоповерхівку й ахнула. Крім нашого поверху, горіли ще два зверху, і один знизу. Віталік швидко повернув мені голову в інший бік, повів до машини та посадив на заднє сидіння. На передні сидіння хтось сів. Я знову була в руках Віта.

Я не заснула: сон не йшов. Та ось Віт задрімав, але не розслабився, продовжуючи утримувати мене. Мишко, а саме він і Рома сиділи попереду, привіз нас до будинку, де я раніше винаймала квартиру з Яною та Елею. Вони досі жили тут, хтось із хлопців переїхав до своєї дівчини. Зараз я цього не згадала, надто багато всього сталося сьогодні.

Віталік прокинувся, і ми піднялися у квартиру. Дівчата і Сашко зустріли нас стривоженими обличчями, але швидко пропустили нас до моєї колишньої кімнати, де ми відключилися без сил, а рука Віта так і залишилася в мене на животі, ніби він знав. Відчував. Спали ми довго, близько десяти годин точно. І навіть не ворухнулися за весь цей час, а на стільці я побачила свою маму. Віт ще спав, тож я акуратно підвелася і посміхнулася мамі.

- Як я рада, що з тобою все гаразд, люба, - прошепотіла вона, а я витерла їй сльози, простягнувши руку.

- Усе добре. Мам, мені потрібно поговорити з тобою, - мені стало якось легше, чи що. Мама поруч, і це добре.

- Зараз? - здивувалася вона. Незважаючи на роки, а вона була молодою, у неї від постійних хвилювань за мене були вже невеликі зморшки. Але проте вона була красивою жінкою і була для мене прикладом.

- Так. Я вскочила. Мені потрібна допомога твоєї подруги-гінеколога.

- Ти щось підхопила? - двозначно і серйозно прошепотіла мама, киваючи в бік Віта.

- Ні. Це не хвороба, - закусила я губу, а по її обличчю миттєво прочитала - вона мене зрозуміла.