Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

Я посміхнулася і випадково побачила фотографію тата в рамочці з чорною стрічкою в кутку. Я взяла її в руки й почала вдивлятися в обличчя усміхненого тата, він на фото завжди посміхався, на паспорті навіть було видно його нешироку посмішку. І очі завжди красиві й добрі.

Я сіпнулася, відчувши чоловічі руки в себе на плечах і спині, а лише потім зрозуміла, що беззвучно плачу, погладжуючи фото через скло пальцями. Віт притиснув мене до себе, теж сівши в ліжку, і обережно заспокоював мене, а я плакала і плакала, крізь сльози дивлячись на тата. Він був найкращим.

Віту вдалося мене заспокоїти, я й сама зрозуміла, що вже нема чим плакати, хвилин за двадцять. Віт, мовчки й героїчно, витримав мої сльози, а зараз намагався витерти повністю мокре обличчя пальцями, тримаючи моє обличчя перед собою.

- Як добре, що ти є в мене, терпиш тут мене, - раптом промовила я, переставши нарешті трястися від ридань.

- Ти моя дружина, кохана й люба, і ти щойно втратила важливу людину. Я розумію тебе і нічого не кажу щодо сліз. І я не терплю тебе, я з тобою живу, взагалі-то.

- Ми поки що живемо в батьківській квартирі, - трохи посміхнулася я, цілуючи його пальці.

- Так, але за місяць будемо самі в новій квартирі, нашій, - він поцілував мене в щоку, потім у губи, так само тримаючи моє обличчя у своїх долонях.

- І, до речі, нам потрібно сходити на УЗД. Уже скоро стать дитини можна дізнатися, - посміхнулася я ширше.

- Це добре, чудово! Коли? - зрадів чоловік.

- Цього тижня, трохи відійду від усього, і поїдемо. Гаразд?

Віталік кивнув і знову поцілував мої солоні губи.

На тижні УЗД зробити не вдалося, бо були надто зайняті новою квартирою. Я вибирала колір і текстуру шпалер, паркет, раму вікон і всі інші дрібниці. На це йшло багато часу, керівник ремонту був терплячим і знав Віта особисто, а тому і знав, що мене нервувати не можна. Віт возив мене по всіх потрібних місцях, іноді цим займалися його мама, або тато, а моя мама допомагала мені з усім вдома.

Тому на УЗД ми поїхали в понеділок.

Спочатку я довго говорила з гінекологом, яка запитувала про мій стан, коли дізналася про довгий переліт - рекомендувала не літати більше при надії, та й прописала більше свіжого повітря і відпочинку. Віт сидів і слухав, кажучи, що проконтролює.

Потім ми пройшли в окремий кабінет, і я акуратно лягла на кушетку, віддавши Віту легку куртку. Лікарка підняла мою кофту, намазала чимось живіт і приклала пульт, уже дивлячись на монітор, який було видно і мені.

Спочатку я нічого не зрозуміла і не побачила, насупилася, але потім усе стало чіткіше.

- З малюком усе добре, сердечко в нормі, але ще маленький, тому думайте зараз про дитинку. Вона росте і формується.

Я трохи розгледіла силует малюка, посміхнулася і часто заморгала - сльози, що раптово виступили, заважали розглядати це диво.

- Ану повернися, маленький, - звернулася жінка до малюка, акуратно водячи по животику пультом. - Ну ось, розумничка яка. Чоловіче, а нумо дивитися хто буде? - усміхнулася вона, навіть не повернувшись до Віта. Чоловік придивився і посміхнувся, я теж, ніби прочитала його думки, але все ще дивлячись на монітор.

Хлопчик... Синочок... Маленький син.

- Ти не сказала ні слова, маленька. Щось сталося? - уже біля машини запитав чоловік, відчиняючи мені дверцята машини.

Я мовчки повисла на його шиї й поцілувала в губи, Віт приємно здивувався й відповів, відпустивши дверцята й обіймаючи мене двома руками.

- Я знав, що так і буде! - крізь поцілунок прошепотів він.

Вдома приємній новині зраділи батьки, а я потім приголомшила всіх ім'ям дитини, яке озвучила Віту і він схвально кивнув. Його зватимуть Олександр, на честь мого батька.

Усе-таки іноді потрібно хоч трохи слухатися батьків, вони поганого ніколи не порадять. У деякі моменти, коли нам особливо погано, саме батьки допоможуть нам, зігріють і захистять від зовнішнього світу та його проблем.

Батьки - найцінніше, що є в нас. Потрібно це цінувати, якими б вони не були.

***

Мої шановні читачі! Запрошую вас до своєї нової книги в новому, для мене, жанрі) Будь ласка, підтримуйте мене❤️

Торкнувшись старовинного амулета, я опинилася в паралельному світі. Не встигла я до пуття зрозуміти, де знаходжуся, як мене полонили й повезли у величезне місто, де люди - всього лише пішаки й спосіб підтримувати життя. Тут панують сильні, могутні істоти, які, здається... Знають, хто я така.

Яким я потрібна.

Кінець