Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

Безкоштовно до завершення! Весілля за угодою було для мене вироком близько двадцяти років. Мої батьки уклали договір ще коли я була дитиною і за яким мені судилося стати дружиною незнайомця. Мені дали пожити вільним життям достатньо часу, щоб я змирилася зі своєю долею. Але коли настав час готуватися до весілля, я зустріла чоловіка, в якого закохалася до нестями. І як тепер мені бути? Як сказати йому правду? І як відтермінувати підготовку до весілля з людиною, яку навіть ніколи не бачила? #владний_чоловік #дуже_відверто #одруження_наосліп

Пролог

Події, герої, назви тієї чи іншої установи, заклади та інше – вигадані. Будь-яка подібність із реально існуючими людьми чи місцями - чиста випадковість. У тексті присутні відверті сцени, нецензурні слова, а також емоційні моменти.

Вихідний... Покинувши межі міста, я з посмішкою їхала по шосе на велосипеді, швидко, але обережно, ганяючи тільки узбіччям, а назустріч мені мчали машини. Ноги старанно крутять педалі, у навушниках грає улюблена альтернатива, в обличчя нещадно б'є вітер. Після кількох змін, звісно, ноги трохи болять, але це нічого. Активний відпочинок мені подобається набагато більше, ніж сидіти в задушливій квартирі.

Здалеку я побачила машину, яка їхала «зигзагом» на величезній швидкості. Зупинятися вона не планувала, а тому я відразу прикинула шляхи до відступу. На узбіччя ще далі з'їхати не змогла: там був крутий схил. Вибору просто немає, хіба що водій побачить мене вчасно. Я застигла шоковано в ступорі, не розуміючи, що мені робити й куди стрибати. Зовсім близько від мене водій почав гальмувати, проте, вже за хвилину я злетіла з велосипеда, вдарившись об асфальт. Ліву щиколотку обпекло, лікоть занив, біль посилився, коли хтось підняв мене. Почувся чоловічий голос:

- Як Ви? Що болить? Відповідай давай! - у ніс різко вдарив запах алкоголю. Я тільки застогнала від болю і заморгала, намагаючись прийти до тями. Тільки потім я зрозуміла, що вже сиджу в авто. Мене затягли в машину.

- Менше пити треба, не будете збивати порядних громадян, - прошипіла я, навіть не думаючи боятися цього алкоголіка. Розтираю забитий лікоть і скоса дивлюся на чоловіка. Непогано так виглядає... Добре виділені вилиці, які, напевно, звели безліч дівчат з розуму, коротке темне волосся і гарна статура. Сині очі. Мачо-п'яниця, блін. Хоча ні, не мачо. Та ще й з ледь помітним шрамом на лівій вилиці, який я змогла розгледіти лише на мить, коли він був повернутий до мене.

Мене збив справжній красень! Тільки ось його краса зараз взагалі не врятує.

- Скільки мені пити, я сам вирішу, - ще й бурчить, треба ж! Які ми ніжні й вразливі! - Якщо я доставлю Вас у лікарню і додому, Ви не напишете заяву? - чоловік завів джип і різко рвонув уперед. Так ось, що його хвилює!

- Звичайно ж напишу, і у Вас ще штраф вимагатиму, не сумнівайтеся, - уїдливо сказала я, дивлячись у вікно. Залишати це все ось так я не згодна. До того ж він зламав мій улюблений велосипед!

- Ви ніколи не водили в нетверезому стані? Чому Ви така складна? - усміхнувся він. Оце так...

- Я не напиваюся до чортиків, щоб потім збивати всіх підряд і їздити зустрічною смугою!

- Я прошу Вас як людину. Послуга за послугу.

Я хмикнула і кинула на нього незадоволений погляд. «Як людину», блін.

Що ж, гаразд. Мені й самій проблеми не потрібні.

- Добре, людино, жени.

Незабаром ми під'їхали до білої будівлі лікарні. Я відчинила двері машини та встала на одну ногу, бо лівою рухати було боляче. Притискаючись попереком до сидіння, я обережно встала рівно, і розчаровано зітхнула. Хто тільки придумав зробити стільки сходинок перед входом до лікарні? Я двома ногами точно не дійду. А от якщо я стрибатиму до входу, мине кілька років, перш ніж доберуся до травмпункту. Я все ж обперлася на двері машини та спробувала встати на хвору ногу, яка одразу віддалася гострим болем.

Аж раптом я перестала відчувати землю й опинилася на руках у цього дивного чоловіка. Мої щоки спалахнули, адже мене ще ніколи не носили на руках. Я потупила погляд, але швидко заспокоїлася і, склавши руки в замочок, уважно подивилася на нього. Він хмикнув, і незабаром я вже була на другому поверсі лікарні, у пункті травматології.

- Серйозний забій, проте перелому немає, - оглянувши щиколотку, виголосив молодий лікар. - Я пропишу Вам мазь і знеболювальне, в разі чого, і посидьте трохи вдома, тиждень-півтора, - його прохолодні пальці в еластичних рукавичках відчуваються приємно, але дуже чужорідно.

- Я не можу сидіти вдома, лікарю, - заперечила я, - у мене робота.

- Ну що Ви, Олено, я думаю, Ваш чоловік не дозволить Вам працювати, - посміхнувся лікар. Я тут же задихаюся, вирішивши переконати, що це не так і він ніякий мені не чоловік. Але...

- Я простежу, не хвилюйтеся, - кивнув винуватець аварії.

Лікар перебинтував мені ногу і віддав листочок із рецептом чоловікові. Останній відніс мене на перший поверх, на кілька хвилин поставив на ногу, притримуючи, і купив знеболювальні та прописану мазь. Негідник навіть не почув, що я все сама зроблю і куплю.

Після ми поїхали до мене додому.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍