Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

- Він? - запитала вона, а коли Віт трохи повернувся до неї, вона якось дивно посміхнулася. Здивовано якось. Я кивнула. - Не поспішай, Оленко. Скажи йому. Татові я поки що нічого говорити не буду.

- Добре, - зітхнула я і поцілувала маму, після чого вона вийшла з кімнати. Я сперлася об стіну, дивлячись на сплячого хлопця. Мама поганого не порадить, і я в це вірила. А страшно все-таки було. Тепер ще більше, ніж будь-коли.

Недовго Віт ще пробув у сплячому режимі. Він повернувся на спину і гарно потягнувся, потім розплющив очі й усміхнувся.

- Привіт. Як ти? - він сів навпроти мене.

- Добре, а ти? - я посміхнулася йому.

- Тут була твоя мама? - ніби між іншим, запитав він.

- Так. Але, напевно, вже пішла, - я знизала плечима, а він кивнув і глянув на мене тим самим своїм поглядом, яким міг змусити мене висловити секретні плани Наполеона, фігурально висловлюючись. Пронизливий такий погляд, що вивчає. Так, як дивиться тільки Віт.

- І що ти маєш мені сказати? - підняв він брови в подиві.

- Хитрюга ти. Потім покараю тебе, - я заплющила очі, зітхнула і зібралася з думками. - У мене затримка майже тиждень. Тест виявився позитивним. Я вагітна, - я розплющила очі й обережно підняла їх.

Його погляд і посмішка застигли на обличчі. Жоден мускул не поворухнувся, і я швидко додала:

- Я хочу позбу...

- Ні, Олено, ти не зробиш те, чого не хочеш, - його рука закрила мій рот, голос став твердішим. - Не дозволю я вмирати невинній дитині. Тим паче моїй. Будь ласка, - тепер він просив мене. Спочатку, начебто, наказав, але потім попросив. І я вкотре здивувалася, наскільки він швидко змінюється.

- Мій батько вб'є мене, - сльози полилися з очей. Різко і швидко я стала ще слабкішою в його очах. Куди вже більше? Тож калюжкою розтікаюся перед ним. Тож плачу з приводу і без.

- Я з ним поговорю. Я все зроблю. Заради тебе, - спробував знову Віт.

- Ні. Я не можу. Батько вб'є мене, якщо... - він уже прибрав руку, але я, як і раніше, говорила пошепки. Зараз. Усе. Закінчиться.

Я поклала його руку, яка була на моїй щоці, на його коліно.

- Він же радіти має, - здивовано подивився чоловік.

- Віт, - я провела по його щоці й коротко поцілувала. - Вислухай мене і зрозумій. Тато в глибокому моєму дитинстві уклав угоду, що віддасть мене заміж синові впливового чоловіка, але ми жодного разу не бачилися, тому я боюся робити висновки. Я хочу, щоб ти зрозумів, я не гралася з тобою, я справді кохала і кохаю. Зараз у тебе важкий момент і спасибі, що врятував мене. Розбудив, виніс зі спальні. Вибач, але, на жаль, майбутнього у нас не може бути. Тато не відступить, він сам поставив мені умову. Я живу сама скільки мені потрібно, але у двадцять три я маю це зробити. Будь ласка.

- І ти позбудешся його? - він погладив мій живіт, уткнувшись чолом у моє чоло.

- Пробач, - я схлипнула і прикусила губу.

- І ти... ти просиш мене тебе відпустити? - його голос здригнувся. Я кивнула.

- Добре. Я відпускаю тебе. Але ти маєш зробити те саме... Я прошу тебе.

- Але пам'ятай, що... - шмигнула я носом, переплітаючи свої пальці з його.

- Я теж, маленька. Дуже.

Він різко відсторонився, потім поцілував мене і встав. А щойно грюкнули двері, я голосно завила в подушку, відчуваючи, що він іде. Відчуваючи. Кожною клітинкою свого тіла.

"Ми відпускаємо людину, тільки якщо щиро бажаємо, щоб вона повернулася".

І ми навіть не сказали один одному "прощавай", тобто ми не прощалися, але прощалися... І я стала битися в істериці, б'ючи подушку. Кричала, плакала, задихалася. Подушка швидко намокла, але я тільки більше завелася. Що більше плакала, то більше ставала вразливою і слабкою.

Тому не відразу помітила друзів. Вони почали приводити мене до тями, тільки Мишко зміг мене заспокоїти й зафіксувати мої руки за спиною. Еля плакала, обіймаючи мене, а Янка щось говорила. Я не слухала, не сприймала інформацію, я тряслася і ридала, вже не вириваючись, слабшаючи в руках Михайла. Усі були в курсі, усі дивилися з розумінням, від чого нудило. Яна перестала щось говорити, а потім вони вийшли на прохання Мишка.

Він мовчки чекав, поки я до кінця заспокоюся, а потім повернув мене обличчям до себе.

- Він би не хотів, щоб ти плакала. Тому не плач заради нього. Я тобі зараз дещо скажу, що тобі не сподобається. Абсолютно. Віта теж тримає його батько. У квітні він має одружитися, - зітхнув чоловік, а я насупилася. Якби я жила в казці, вирішила б, що все взаємопов'язано. Але ні, такого не буває.

Проте я не злилася, я його зрозуміла. І зрозуміла, чому він попросив, щоб я його відпустила.