Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Соску Мірчику до ротика встроми, щоб ні звуку! – продовжував керувати Шеремет.

– Котику, а що діється? – вправно виконувала я його накази.

– Все потім, кохана. Зараз треба вижити... Такого зі мною ще ніде не траплялося. Ось вам і столичний бізнес, – буркотів він та зламав системний блок нашого комп’ютера.

– Богдане, це те про що я думаю? – обхопила я маленького Шереметика обома руками й притулила до себе. – А де Вероніка?

– Потім! Все потім. Тихо спускаємося, – Богдан був не переляканий, а зосереджений. Тільки, коли я згадала про Ніку, його наче громом вдарило.

– Що? Говори... – вимагала у нього відповіді.

– Ти виявилася правою. Не треба було вплутувати у це бідолашну дівчину. Немає більше Вероніки. Вони її вбили. Думаю, сміливе дівча просто не давало їм доступу до наших комп’ютерів.

Раніше від такої інформації я втратила б свідомість, але в моїх руках був сенс життя. Очі заполонили сльози та я міцніше притискала до себе сина і ми вийшли на вулицю.

На задньому дворі було порожньо. Шеремет побачив якогось хлопця й миттю підійшов до нього:

– Малий, нумо мінятися. Хочеш останнього айфона? Бери! Тільки дай мені свою Моторолу. Дякую...

Тепер Богдан помітив, що на поворот пішов тролейбус, хоч до зупинки було далеченько. Він відібрав у мене Мірчика й запитав:

– Кохана, ти за тролейбусами бігати не розучилася? Зараз саме час згадати про це. Ми повинні в ньому зникнути звідси.

Розділ 33. Втікачі

Давно на стоянці під Гулівером не було стільки спецтехніки. Зморені трудовим днем водії з сусідніх будинків, що звикли користуватися тут паркомісцем, нічого не розуміли й матюкалися в черзі на бульварі. Цікаві перехожі фоткали на телефони все, відбувалося під офісним комплексом. А відбувалося там страшне!

– ...Ой, дивись, несуть когось! Давай, знімай скоріше, – почулося з натовпу і серйозний дядько в шкіряній куртці, з текою в руці, крикнув:

– Чого тут досі немає стрічки? Розженіть цей натовп, бо працювати ж просто неможливо! Алло? Я на пригоді в Гулівері. Скоро не чекай...

Це, мабуть, дружина слідчого спецвідділу з розслідування вбивств намагалася дізнатися: коли чекати чоловіка до вечері? Та їй знову прийдеться смакувати на самоті.

А тіло бідолашної Вероніки Матвієнко вже завантажили в спецавто й відправили для досліджень судмедексперту. Хоча з попереднього огляду спеціаліст вже й так констатував смерть від удушення. На шиї у Ніки були відбитки величезних рук, звісно в рукавичках. Вони задавили Нікусю, як невинне курча лише за те, що вона зустріла бандитів одна-однісінька.

У нападників був прямий наказ: зайти до офісних комп'ютерів та отримати номери жирних рахунків Богдана Шеремета. А коли Ніка відмовилася давати паролі – часу катувати її тварюки не мали. Тому вони банально придушили дівчину й розтрощили техніку, навіть не здогадавшись вилучити сервери. Скоріше за все той, хто давав завдання дебілам, розраховував на присутність в офісі самого Шеремета та на шантаж молодою родиною.

Але Богдан після обіду поїхав за місто, на склад, де завжди купував памперси й дитяче харчування. Адже не дивлячись на високі доходи, він завжди був відмінним господарем. І це врятувало його від зустрічі з бандитами чи навіть смертю. Він же точно не надав би дикунам бажаного й міг загинути. Та доля вирішила інакше й тепер ми прямували якомога далі від небезпеки.

Коли слідак зайшов до операторської офісного центру, щоб прослідкувати хід подій та отримати підказки для слідства, чергові намагалися йому допомогти. Однак виявилося, що кілька необхідних камер саме на тридцятому поверсі, дивним чином вийшли з ладу, чи точніше елементарно були накриті ганчірками. Тобто до візиту готувалися й нічим цінним специ тут не розжилися, а тому зморена тяжким чергуванням група на сьогодні роботу завершила.

А в номері одного не дуже шикарного київського готелю відбувалося наступне. Зморена самотністю бізнесвумен Лариса Тарнавська піймала мить, гидливо вибралася з ліжка свого коханця та помчала в душ.

Незадоволена фізично, десь глибоко у своїй чорній душі тварюка розуміла, наскільки ница її поведінка. Жінка докладно змивала з себе слину й не дуже приємні пахощі старого діда. Щоб викинути назовні негативні емоції, вона смачно матюкалася, забуваючи про статус працівниці іноземної компанії.

І лютувала дамочка не лише через чоловічу слабкість свого наставника, а більше через його задум негайно розорити успішного бізнесмена президентської лінії Inwey – Богдана Шеремета. Заможний дід, бачите, образився на гордовитого підприємця. Тільки для самої Тарнавської падіння мережі автоматично означало фінал її власного бізнесу. Так був влаштований мережевий маркетинг, але Дем’янович про це й слухати не хотів.

Поки його дама милася, «рішала» отримав телефонний дзвінок і дико заволав:

– Ну, пеньки! Що ви зробили? Де він? Тобто, придушили? Кого Шеремета, дебіли...

Далі пішла така відбірна лайка, на відображення якої кирилиця просто не здатна. Поміж нецензурщини керівник «операції» наказав поїхати на орендовану Шереметом квартиру, а ще в дім його дружини на Прорізній і заразом й до вбитої помічниці. Правда, що вони там хотіли знайти, залишалося загадкою. Ну хіба одяг та використані памперси, які ми не встигли спустити до сміттєзбірника, бо кинулися навтьоки.

Мені було страшенно шкода Вероніку і я плакала в пухкий комбінезончик сина, а він відчував мій настрій й тільки тихенько хлипав та не плював соску. Він же Шеремет! Якщо скрутно – треба стерпіти.

Ми вже вийшли з тролейбуса й попрямували в метро, а звідти нічним поїздом повинні були добратися у Львів. Залишати в країні стареньку маму, навіть під страхом власної смерті, Богдан не міг.

Далі Шеремет готувався на авто перетнути кордон Польщі, а вже звідти літаком вилетіти до Штатів. Звісно ніколи раніше Богдан не робив таких шпигунських віражів, але як виявилося, був до них готовий.

Про себе вже й не кажу, бо зроду не думала потрапити в подібну страшилку, де горе і страх перепліталися з думкою про коханих людей. Та до Львова ми дісталися без перешкод. І саме за таких обставин я близько познайомилася с мамою Богдана.

Без перебільшення це було біблійне створіння, схоже на янгола. Худенька, сива, трішки згорблена жінка, з сумом на обличчі, але незламна й неймовірно добра. Вона щиро обійняла дорослих, а потім простягнула рученята до Мірчика. Я боялася давати та Богдан поглядом наказав скорилася.

– Привіт, Мирославчику, от ми й зустрілися... – ніжно обійняла внука обома руками друга бабуся та болісно прикрила очі.

Від такої чуттєвої сцени у нас з Богданом одночасно в горлі застрягло повітря. Та рішучий син легко схарактеризував картину подальшого життя й пані Орися не чинила спротиву. Здавалося, коли вона доторкнулася до внука, що носив ім’я її Коханого – все інше не мало жодного значення.

Підсвідомо я порівнювала, як по-різному дві бабці мого синочка раділи онукові. Звичайно, моя матуся також приперлася з іншого континенту подивитися на наше диво та все одно мами були дуже різними.

– Сидіть тут тихенько й відпочивайте! – наказав жінкам ватажок зграї.

– Ми підемо з тобою, – рішуче встала я, а пані Орися гордо подивилася на сина й пояснила:

– Златочко, не хвилюйся! Богдан тут вдома, як ніде. Вам з маленьким треба відпочити, а він все необхідне швиденько зробить і повернеться.

– Добре, ми почекаємо, але я буду телефонувати, – насупилась я й він пішов собі.

– Не бійся, доню. Бодя знає кожен камінець у цьому місті. А коли в тебе молоко зникло? Хоча не відповідай! З вашим життям воно й не дивно. Горе з тими хапугами. І чого їх так багато навкруги? Ну якщо людина вміє заробляти, чому тут заздрити? Хіба не краще навчатися та наслідувати їй? – філософствувала свекруха, та я її не слухала, бо через переживання сиділа наче на гвіздках.

Дійсно, через пів годинки Богдан приніс необхідну для годування суміш і ми зайнялися суто жіночими справами, а Шеремет знову зник. З’явився не на Porsche, а на звичайнісінькому Фольксвагені, якого планував залишити в Польщі. Та й бабуня-Орися не гаяла часу дарма. Вона вже зателефонувала своїй молодшій сестрі, що жила десь на шляху нашого слідування до кордону й замовила Мірчику козяче молоко.

Вірите, я спостерігала за довколишнім екстримом і була від цих людей у захваті! Ось тепер я розуміла: в кого вдався мій Шеремет. Інтелігентні й тихі львів'яни, за необхідності, ставали незламними й обізнаними у своїй боротьбі. Даруйте, мої рідненькі кияни, бо ви більше любите театри й виставки та шалені грошики...