Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

за со­бою.

По де­сят­ку ми до се­бе

Невмирак [121] з'єдна­ли,

Щоб гетьма­на опріч те­бе

На войні не зна­ли.

Маєш нас та­ких три сотні

Як од­ну лю­ди­ну,

Що кля­лись і в преіспод­ню

Лізти до за­ги­ну.

Заточи гар­ма­ту, та­ту,

На ска­лу кру­тую:

Вергай азіату-ка­ту

Нас у пельку злую.

Ми пе­рер­ве­мо ди­ханнє

Демону Ос­ма­ну,

Над уся­ке ди­во­ваннє

Лютому ти­ра­ну».

І ра­ро­гом оди­но­кий

Старець стре­пе­нув­ся,

Очі гра­ють, стан ви­со­кий

Стрімко розігнув­ся.

Навкруг нього повіз ха­ту

Старшина пос­та­ла.

Корогов над ним хре­ща­ту

І бун­чук дер­жа­ла.

Озирнувся, усміхнув­ся,

Мовив: «Доб­ре, си­ну!

Ти до ме­не при­гор­нув­ся

У са­му го­ди­ну.

Гей, ко­ня! Ру­ша­ти війську!

Порохи й гар­ма­ти

На до­ро­гу Бор­щагівську

Зараз ви­ряд­жа­ти!»

«Не тур­буй­сь, гетьма­не-батьку!

Старшина оз­ва­лась, -

Вже Бо­ро­дав­чи­на зграя

У сте­пи заг­на­лась.

В Білій Церкві в Ост­ро­ро­га

Корчму спліндру­ва­ла,

Вбила ран­да­ра ста­ро­го,

Дочок зґвал­ту­ва­ла.

Вбила й пса йо­го, й яко­гось

Німця-землеміра

І всіх трьох пе­ред по­ро­гом

Рядом по­че­пи­ла

Та ще й над­пись по­ло­жи­ла:

«Жид, лях і со­ба­ка -

Все ди­яво­ло­ва жи­ла,

Віра все од­на­ка». -

«Кочубею, син­ку! Го­ре!

О гірка го­ди­на!

Бач, яке гультяй­ст­во пло­дить

Мати Ук­раїна?

Козаки! Ми ба­чим, як ви

Всі поп­ро­пи­ва­лись:

Ледве де в ко­го ха­ля­ви

Да шта­ни зос­та­лись.

Гайда, во­ле, в Ди­ке По­ле, [122]

Воле звірю­ва­та!

Покіль знай­дем по­над мо­рем,

По зас­лузі ка­та.

Вже ваш карб і жи­да су­шить,

Стоя на пристінку:

Позакладували й душі

Чорту за горілку…

Геть від ме­не! Я не хо­чу

Більш гетьма­ну­ва­ти…

З трьома сот­ня­ми охо­чих

Буду во­юва­ти.

І ко­ли Гос­подь по­мо­же

Довше в світі жи­ти,

Проти тур­ка бу­ду, мо­же,

Ще й ца­рю слу­жи­ти.

Буду в нього, мов на чаті,

Від ля­ха сто­яти,

Татарву в сте­пах жа­ха­ти,

Дону пильну­ва­ти…

Геть від ме­не!» - За­ри­да­ли

Голі чуп­рин­дирі

І чу­ба­ми зем­лю всла­ли

Гирі-макотирі.

«Батьку! Не ка­рай нас грізно

Під та­ку го­ди­ну:

Не зас­му­чуй на­шу рідну

Матір Ук­раїну!

Ми Бо­ро­дов­ку-по­ган­ця

У сте­пах піймаєм

І ме­чем твоїм, як лан­ця

Хижого, ска­раєм.

Тільки б ти об­мис­лив штаньми

Нуждену го­ло­ту,

Воюватимеш із на­ми

У свою охо­ту.

Чи на вітря­но­му морі,

Чи на су­хо­долі

Накладати го­ло­вою

Раді в твоїй волі.

І кар­тай нас, і ка­рай нас:

Ти - наш батько рідний,

Ти суд­дя у нас єди­ний,

В суді не­по­хиб­ний». -

«Так і бу­ти, - про­мов­ляє

Сагайдашний сти­ха. -

Більш ко­пи не бу­де з ва­ми

У по­ході ли­ха.

Чури, гов! По­розп­ря­гай­те

Волики квітчасті:

Більш не бу­де­те ро­га­тих

По до­ли­нах пас­ти.

Мій Лев­ко та­ку не з жар­ту

Жертву нам при­но­сить,

Всіх ки­ян - міщан і шлях­ту -

На тра­пе­зу про­сить.

Просить їсти хліба-солі

З трид­цятьма бра­та­ми,

Що спа­сен­ний шлюб на морі

Побратимський бра­ли.

І в тім шлюбі пе­ред мо­рем

Руським пок­ля­ли­ся,

Що на смерть ве­ли­ким го­рем

Бойову спряг­ли­ся.

Будемо ж бен­ке­ту­ва­ти,

В коб­зи виг­ра­ва­ти,

І пісня­ми по­над хма­ри

Духа підійма­ти.

Ой, не­хай же коб­зи гра­ють,

Нехай дзво­нить сла­ва,

Нехай чу­ють нас і зна­ють

І Моск­ва, й Вар­ша­ва!»

Уклонивсь Лев­ко з бра­та­ми

За хо­ро­ше сло­во

І, зітхнув­ши, до гетьманських

Так гос­тей про­мо­вив:

«Бенкетуйте, любі гості,

Я з бра­та­ми му­шу

Пожуритись-помолитись

За ве­ли­ку ду­шу.

Що з не­волі прест­раш­ної

Нас по­виз­во­ля­ла

І на тур­чині помс­ти­тись

Нам завіту­ва­ла.

За сей бен­кет во­на злюці

Жизню зап­ла­ти­ла

І навіки ме­не в тузі,

У жа­лю вто­пи­ла».

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Навіки, так, навіки уто­пи­ла

Вона те­бе, ко­за­ченьку, в жа­лю, -

Не смер­тю, ні! А тим, що по­но­ви­ла

На чу­жині лю­бов і жизнь свою.

За матір'ю всепітую мо­ли­ла

Вселити їх у рідно­му раю,

А за ца­рем скрізь по світах літа­ла

І мис­ля­ми квітки ума зри­ва­ла.

ІІ

Не знай про се… Су­муй, мо­лись бо­гам,

Лежи кри­жем, розп'явшись, се­ред церк­ви

І на­ди­хай в сер­ця своїм бра­там

Невидані за­упокійні жерт­ви.

Задай та­ку ро­бо­ту ко­за­кам,

Щоб ки­да­лись у до­мо­ви­нах мертві.

Молись, лю­туй і помс­тою ки­пи,

Турещину в людській крові то­пи.

III

Не знай… Ко­ли ж доз­наєшся, ко­за­че,

То бур­ний дух твій по­лом'єм риг­не,

Гарматою твоє пал­ке-га­ря­че

Розірветься, всю зем­лю стру­со­не,

І са­та­на у тар­тарі зап­ла­че,

Як про твою кон­чи­ну спом'яне:

Бо му­сить з три де­сят­ки років жда­ти,

Щоб ви­явивсь та­кий ко­зак зав­зя­тий.

IV - Х

- - -

ДУМА ДРУГА

Над Бос­фо­ром ніч со­лод­ким

Ароматом ди­ше;

По са­дах не віє вітром,

Листєм не ко­ли­ше.

І не ди­ше, й не ко­ли­ше

Листочка зле­генька,

Бо зас­лу­ха­лась тем­ненька

Співів со­ло­вей­ка.

Зазирає в тихі во­ди

Божими оча­ми

Небо, спов­не­не ог­ня­ми,

Дивними ди­ва­ми.

На не­бесні дивні тво­ри

Очі за­ди­ви­лись,

Думки в гли­бо­ченнім [морі]

Тихих зір вто­пи­лись.

Пахощі со­лодкі й співи

Серце д' сер­цю кло­нять, -

Не сло­ва­ми, цілу­ваннєм

Любощі го­во­рять;

А дівочі чисті очі,

Тихі, оди­нокі,

Задивились се­ред ночі

На ди­ва ви­сокі.

Обізветься з сво­го ло­жа

До доч­ки ма­ту­ся:

«Що ти ро­биш, сер­це до­ню?» -

«Богові мо­лю­ся». -

«Як! Без об­ра­за й пок­ло­на,

Без хрес­та свя­то­го?» -

«Я з бал­ко­на, як з ам­бо­на,

Бачу, ма­мо, Бо­га,

І в хра­му моїм сер­дечнім

Перед ним хи­лю­ся

Безначальнім, без­ко­нечнім», -

Прорекла Ма­ру­ся.

«Доню, сер­це! Ти го­во­риш

Мов не хрис­ти­ян­ка:

Ти яко­гось Бо­га тво­риш,

Наче, - тьфу! - по­ган­ка». -

«Не тво­рю: пе­ре­до мною

Всемогущий сяє,

Серце й ро­зум прес­вя­тою

Думкою спов­няє.

Тільки бе­рег оке­ану

Зорявого ба­чу, -

І щас­ли­ва, і мов та­ну,

І в вос­торзі пла­чу.

І мо­ли­лась би й не вмію…» -

«Чудотворний ли­ку! і

Одверни від неї мрію

Бесурменську ди­ку!» -

«О, не вмію!.. Ко­ли б гуслі

З мо­ря й гір зро­би­ти

І на них не стру­ни, ду­ми

Серця по­че­пи­ти,

І зефіро­ви­ми [123] крильми

В них за­ро­ко­та­ти, -

Може, й я б тогді зуміла

Глас до Бо­га зня­ти…

Молючись, те­пер німую…» -

«З на­ми хрес­на си­ла!» -

«Тільки ти­хим сер­цем чую

Херувимські кри­ла,

Що на ме­не ніби з раю

Пахощами віють…

Вгору ру­ки прос­ти­раю

А ус­та німіють». -

«Бачу, до­ню! Це все роб­лять

Із ца­рем роз­мо­ви

На тій башті без­го­ловій,

Що хіба ор­лові

Із-за хмар ту­ди спус­ка­тись

Та сові з півночі

Звідти хижі витріща­ти

Невсипущі очі.

Я ка­за­ла: «Не ди­ви­ся,

Доню, в мідні тру­би;

Не ди­ви­ся, до­ню, бійся

Розумові згу­би». -

«То не зорі, людські душі

Попід не­бом ся­ють,

І кот­ру Гос­подь по­ту­шить -

На землі зга­са­ють.

Зорі ті не нам лічи­ти,

Як і засвіти­ти,

То шко­да то­го й вчи­тись

Господа гніви­ти.

Бо й за те (са­ма се знаєш)

Всеблагий