Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

на­ка­же,

Як хто пуч­кою на місяць

Чи на зо­рю вка­же.

Се все цар-невіра ро­бить,

Він те­бе від Бо­га!

Одвертає, від за­ко­ну

Нашого свя­то­го». -

«Ні, ма­ту­сю! Він до Бо­га

Душу при­вер­тає:

Просторою» йо­го чер­то­га

Розуму яв­ляє.

Я сліпа бу­ла, не зна­ла,

Що за храм ве­ли­кий

Без кон­ця і без на­ча­ла

В міріяд вла­ди­ки.

І глу­ха: не чу­ла хо­ру

Сфер не­бес­них вічних,

Горньої му­зи­ки тво­ру

Мислей пе­редвічних.

Бог те­пер мені відкрив­ся,

Бо роз­па­лась лу­да

На очах, і він явив­ся

В не­ви­мов­них чу­дах.

Бачу, ма­мо, чом те сер­це

Лютості не знає,

Що в нас азіятом зветься, -

Любить і про­щає.

Розумію, ма­мо, й ди­во

Над ди­ва чу­дов­не,

Що в гніву мені яви­ло

Всепрощеннє пов­не.

Що, ко­ха­ючи, ко­ханнє

Давнє зро­зуміло

І, рев­ну­ючи, про­щаннє

Козаку прос­ти­ло». -

«Доню, до­ню! Що ти ка­жеш?

Чи твої се речі?» -

«О, мої! Се вже не марні

Видумки чер­нечі.

Се той світ, що на Сінаї

Людям засвітив­ся,

В галілей­ськім тихім краї

Рибалкам одк­рив­ся,

Від про­ро­ка до про­ро­ка

Вічно пе­ре­хо­дить:

Ним од­на ду­ша ви­со­ка

Другу ду­шу во­дить…

Ним і я вод­жу­ся, ма­мо, -

Духом жизні чис­тим;

Тихий світ од світу пра­вить

Серцем но­ро­вис­тим.

Я під но­ги ко­за­кові

Деспота пос­ла­ла,

Ворогу йо­го лю­бові

Знак по­да­ру­ва­ла;

В дес­поті те­пер вба­чаю

Знов звізду Вос­то­ка

І ду­шею в нім вітаю

Нового про­ро­ка.»

Устає з пос­телі ма­ти,

Ніби з до­мо­ви­ни,

І страш­на, мов дух прок­ля­тий,

Суне до ди­ти­ни.

«Дочко! Се ж мені не сниться,

Се я справді чую

Від те­бе ху­лу на Бо­га!

О! В го­ди­ну злую

Я га­дю­ку по­ро­ди­ла,

І бла­гос­ло­ви­ла,

І хре­щеннєм пер­во­род­ний

Гріх із те­бе зми­ла!» -

«Мамо! Зо­ре яс­на!..» -

«Ні, вже

Годі нам ясніти!

Погасаймо, доч­ко, гиньмо

В тем­ряві кромішній!»

Проклинає те­бе ма­ти,

Лежа в до­мо­вині…

О, як гірко по­ми­ра­ти

На чужій чу­жині!

Та не діждеш па­ру­боцький

Чесний вік ска­ля­ти,

Рутвяний вінок дівоцький

Турчину відда­ти!

Ні, сього не бу­де, до­ню!

Непорочна згас­неш:

Об каміннє го­ло­вою

Розіб'єшся й зас­неш…

Падай!..» -

І но­жа­ка блис­нув

Проти зір, і очі,

Від но­жа лютіші, світять

В су­тем­ряві ночі.

«Се я, до­ню, на безвір'ї

Про слу­чай ку­пи­ла,

Коли б ро­зум твій згу­би­ла

Демонова си­ла.

Чуло сер­це… Па­дай, до­ню!

Я тобі ка­за­ла,

Щоб ти де­монсько­му код­лу

Віри не дійма­ла;

Щоб ти зло­го ка­то­лицт­ва,

Аріан прок­ля­тих,

Лютерського єре­тицт­ва [124]

І кальвін зав­зя­тих [125]

Не пус­ка­ла в ті по­кої,

Де святії ли­ки

Світом істи­ни свя­тої

Гонять мо­рок ди­кий».

І га­дю­ка­ми-очи­ма

Доню ска­ме­ни­ла:

Матерньої зло­би си­ла -

Найлютіша си­ла.

Та не ва­житься ру­кою

Рідну кров про­ли­ти:

Об каміннє го­ло­вою

Хоче до­ню вби­ти.

Та но­жа­ка, як зміюка,

Серця сам шу­кає

І кон­цем хо­лод­ним в гру­ди

Мов жо­лом тор­кає.

«Падай! Не хрис­тись! Пре­чис­та

Чула злющі речі:

Віра про ввесь світ єди­на -

Видумки чер­нечі…»

Ще хви­лин­ка, і стра­шен­не б

Діло со­вер­ши­лось,

Та дівчат і баб на ле­мент

Із півсотні збіглось.

Ухопили, мов ско­ва­ли

Костянії ру­ки;

Тільки пат­ли диб­ки ста­ли,

Мов живі га­дю­ки;

А Ме­ду­зи [126] злющі очі

В підлоб'ї скле­пи­лись,

В су­дор­гах пе­кельних що­ки

І вус­та скри­ви­лись.

Обомліла й заніміла,

Нерухома ста­ла…

Як над мерт­вою, над нею

Сирота ри­да­ла.

ДУМА ТРЕТЯ

Знов ти­хо-ти­хенько на пишнім Бос­форі…

Співають щось див­не в са­дах со­лов'ї,

Щось див­не го­во­рять, жахтіючи, зорі

І сльози сирітські, Ма­ру­сю, твої.

Говорять сирітські про жизнь без­ко­неч­ну:

Не вби­ти жи­ву­щу ані за­ду­шить

Вселенського тво­ру час­ти­ну предвічну,

Що сяє й па­лає, го­рить і ки­пить.

Говорять про об­раз ца­ря і про­ро­ка,

Такого, як славні Да­вид, [127] Со­ло­мон,

Що в темнім лу­кавстві сліпо­го Вос­то­ка

Зробили світи­лом сер­деч­ним Сіон.

«Ґирлиґою пас ти з на­га­ями вівці,

Пасеш нині бер­лом на­ро­ди й царі:

Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,

Се все в те­бе слу­ги, піддані твої.

В тем­ноті лу­каві, в сліпоті кри­ваві,

Гризуться зав­зя­то, мов пси за мас­лак

Од них на­ро­див­ся, в їх віру хрес­тив­ся

Народів бич лю­тий, сіпа­ка ко­зак»…

І пор­ва­лись ду­ми-су­ми

Про свій край ко­ха­ний,

Де ко­зак лю­дей юр­тує,

Темний, хи­жий, п'яний.

Інші ду­ми, інші співи

В серці заспіва­ли, -

Ті, що сер­це їй щас­ли­ве

Потай ча­ру­ва­ли.

Як во­на в царській світлиці,

Названій всесвітній,

Слухала, як слід ца­риці,

Гімни ті завітні, -

Що з Да­ви­да слав­них часів,

З часів Со­ло­мо­на

Пронеслись по всій все­ленній

З віщо­го Сіона…

І се в се­ре­деньку оз­ва­лось,

Мов стру­на ти­хенька,

Що гарніш усіх співа­ла

Бранка мо­ло­денька:

«Чую-чую лю­бий го­лос:

Ой се ж в і н біжить по го­рах,

В і н се ска­че по узгір'ях!

Милий мій - мов олень в полі,

Мов су­гак на вольній волі…» [128]

Справді ж бо хтось під бал­ко­ном,

Під ве­лич­ним тим ам­бо­ном,

Тупотів, мов олень в полі,

Мов су­гак на вольній волі.

Се був в і н, що в серці в нього

Те ж са­ме тогді співа­лось,

І по­дав їй го­лос сло­вом,

Що ко­лись їй спо­до­ба­лось,

І в тім слові, в любій мові

Невимовне ви­яв­ля­лось:

«Що се, що се­ред пус­тині

Димовим стеб­лом зня­ло­ся,

Миррою кру­гом віну­ло,

Пахощами роз­ли­ло­ся?»

Пісень до неї пісня обізва­лась [129]

З хо­лод­но­го каміння, де б ва­ля­лась

Вона, цвіт жизні, тру­пом без­ди­хан­ним,

Коли б своїм царським чо­лом, вінчан­ням

Наукою, не дбав він пов­сяк­ден­но

Про неї… Знав-бо доб­ре, як зли­ден­но

В землі кри­вавій Бо­га ро­зуміють,

Як лю­де там косніють, ту­маніють…

І

І но­сив у серці мовч­ки

День у день три­во­гу

Та мо­лив­ся ду­хом бод­рим

Просвіщення Бо­гу,

Щоб хра­нив йо­му ве­ли­ку

Душу на підмо­гу.

II

Ендеру-ага, прид­вор­ний

Комендант, зро­бив­ся

За дбай­ливість трьохбун­чуж­ним,

Високо підбив­ся

Вгору міся­цем, мов сон­це

Золотом об­лив­ся.

III

Як по­чув від нього в тайні

Що Ха­се­ки жи­ва,

Наробив Ос­ман ри­даннєм

У се­ралі ди­ва,

І бу­ла тогді го­ди­на

Про всіх слуг щас­ли­ва.

IV

Як ле­тить до струм'я олень,

Як су­гак на во­лю,

Полетів Ос­ман, мов крильми,

Із своїх по­коїв

І при­пав аж до каміння

Білою чал­мою.

Ніколи ще чал­ма каліфа не схи­ля­лась

У но­ги жен­щині, ніко­ли го­ло­ва

Царя, що всій землі за­кон йо­го сло­ва,

І пе­ред звізда­ми не­бес не при­ни­жа­лась.

Так, він те­бе в свіди­телі зо­ве,

О світе лю­бої звізди Альде­ба­ра­на! [130]

Що тільки ми­лою і ди­ше, і жи­ве

Після свя­тих сло­вес не­бес­но­го Ко­ра­на.

І ра­дощі, й пе­чаль з од­ної чаші п'є:

Сміється сер­цем він, очи­ма сльози ллє.