Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Класика » Маруся Богуславка, Куліш П. 📚 - Українською

Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

186
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Маруся Богуславка" автора Куліш П.. Жанр книги: Класика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 39
Перейти на сторінку:
на­ка­же,

Як хто пуч­кою на місяць


Чи на зо­рю вка­же.


Се все цар-невіра ро­бить,


Він те­бе від Бо­га!


Одвертає, від за­ко­ну


Нашого свя­то­го». -


«Ні, ма­ту­сю! Він до Бо­га


Душу при­вер­тає:


Просторою» йо­го чер­то­га


Розуму яв­ляє.


Я сліпа бу­ла, не зна­ла,


Що за храм ве­ли­кий


Без кон­ця і без на­ча­ла


В міріяд вла­ди­ки.


І глу­ха: не чу­ла хо­ру


Сфер не­бес­них вічних,


Горньої му­зи­ки тво­ру


Мислей пе­редвічних.


Бог те­пер мені відкрив­ся,


Бо роз­па­лась лу­да


На очах, і він явив­ся


В не­ви­мов­них чу­дах.


Бачу, ма­мо, чом те сер­це


Лютості не знає,


Що в нас азіятом зветься, -


Любить і про­щає.


Розумію, ма­мо, й ди­во


Над ди­ва чу­дов­не,


Що в гніву мені яви­ло


Всепрощеннє пов­не.


Що, ко­ха­ючи, ко­ханнє


Давнє зро­зуміло


І, рев­ну­ючи, про­щаннє


Козаку прос­ти­ло». -


«Доню, до­ню! Що ти ка­жеш?


Чи твої се речі?» -


«О, мої! Се вже не марні


Видумки чер­нечі.


Се той світ, що на Сінаї


Людям засвітив­ся,


В галілей­ськім тихім краї


Рибалкам одк­рив­ся,


Від про­ро­ка до про­ро­ка


Вічно пе­ре­хо­дить:


Ним од­на ду­ша ви­со­ка


Другу ду­шу во­дить…


Ним і я вод­жу­ся, ма­мо, -


Духом жизні чис­тим;


Тихий світ од світу пра­вить


Серцем но­ро­вис­тим.


Я під но­ги ко­за­кові


Деспота пос­ла­ла,


Ворогу йо­го лю­бові


Знак по­да­ру­ва­ла;


В дес­поті те­пер вба­чаю


Знов звізду Вос­то­ка


І ду­шею в нім вітаю


Нового про­ро­ка.»


Устає з пос­телі ма­ти,


Ніби з до­мо­ви­ни,


І страш­на, мов дух прок­ля­тий,


Суне до ди­ти­ни.


«Дочко! Се ж мені не сниться,


Се я справді чую


Від те­бе ху­лу на Бо­га!


О! В го­ди­ну злую


Я га­дю­ку по­ро­ди­ла,


І бла­гос­ло­ви­ла,


І хре­щеннєм пер­во­род­ний


Гріх із те­бе зми­ла!» -


«Мамо! Зо­ре яс­на!..» -


«Ні, вже


Годі нам ясніти!


Погасаймо, доч­ко, гиньмо


В тем­ряві кромішній!»


Проклинає те­бе ма­ти,


Лежа в до­мо­вині…


О, як гірко по­ми­ра­ти


На чужій чу­жині!


Та не діждеш па­ру­боцький


Чесний вік ска­ля­ти,


Рутвяний вінок дівоцький


Турчину відда­ти!


Ні, сього не бу­де, до­ню!


Непорочна згас­неш:


Об каміннє го­ло­вою


Розіб'єшся й зас­неш…


Падай!..» -


І но­жа­ка блис­нув


Проти зір, і очі,


Від но­жа лютіші, світять


В су­тем­ряві ночі.


«Се я, до­ню, на безвір'ї


Про слу­чай ку­пи­ла,


Коли б ро­зум твій згу­би­ла


Демонова си­ла.


Чуло сер­це… Па­дай, до­ню!


Я тобі ка­за­ла,


Щоб ти де­монсько­му код­лу


Віри не дійма­ла;


Щоб ти зло­го ка­то­лицт­ва,


Аріан прок­ля­тих,


Лютерського єре­тицт­ва [124]


І кальвін зав­зя­тих [125]


Не пус­ка­ла в ті по­кої,


Де святії ли­ки


Світом істи­ни свя­тої


Гонять мо­рок ди­кий».


І га­дю­ка­ми-очи­ма


Доню ска­ме­ни­ла:


Матерньої зло­би си­ла -


Найлютіша си­ла.


Та не ва­житься ру­кою


Рідну кров про­ли­ти:


Об каміннє го­ло­вою


Хоче до­ню вби­ти.


Та но­жа­ка, як зміюка,


Серця сам шу­кає


І кон­цем хо­лод­ним в гру­ди


Мов жо­лом тор­кає.


«Падай! Не хрис­тись! Пре­чис­та


Чула злющі речі:


Віра про ввесь світ єди­на -


Видумки чер­нечі…»


Ще хви­лин­ка, і стра­шен­не б


Діло со­вер­ши­лось,


Та дівчат і баб на ле­мент


Із півсотні збіглось.


Ухопили, мов ско­ва­ли


Костянії ру­ки;


Тільки пат­ли диб­ки ста­ли,


Мов живі га­дю­ки;


А Ме­ду­зи [126] злющі очі


В підлоб'ї скле­пи­лись,


В су­дор­гах пе­кельних що­ки


І вус­та скри­ви­лись.


Обомліла й заніміла,


Нерухома ста­ла…


Як над мерт­вою, над нею


Сирота ри­да­ла.





ДУМА ТРЕТЯ





Знов ти­хо-ти­хенько на пишнім Бос­форі…


Співають щось див­не в са­дах со­лов'ї,


Щось див­не го­во­рять, жахтіючи, зорі


І сльози сирітські, Ма­ру­сю, твої.


Говорять сирітські про жизнь без­ко­неч­ну:


Не вби­ти жи­ву­щу ані за­ду­шить


Вселенського тво­ру час­ти­ну предвічну,


Що сяє й па­лає, го­рить і ки­пить.


Говорять про об­раз ца­ря і про­ро­ка,


Такого, як славні Да­вид, [127] Со­ло­мон,


Що в темнім лу­кавстві сліпо­го Вос­то­ка


Зробили світи­лом сер­деч­ним Сіон.


«Ґирлиґою пас ти з на­га­ями вівці,


Пасеш нині бер­лом на­ро­ди й царі:


Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,


Се все в те­бе слу­ги, піддані твої.


В тем­ноті лу­каві, в сліпоті кри­ваві,


Гризуться зав­зя­то, мов пси за мас­лак


Од них на­ро­див­ся, в їх віру хрес­тив­ся


Народів бич лю­тий, сіпа­ка ко­зак»…




І пор­ва­лись ду­ми-су­ми


Про свій край ко­ха­ний,


Де ко­зак лю­дей юр­тує,


Темний, хи­жий, п'яний.


Інші ду­ми, інші співи


В серці заспіва­ли, -


Ті, що сер­це їй щас­ли­ве


Потай ча­ру­ва­ли.


Як во­на в царській світлиці,


Названій всесвітній,


Слухала, як слід ца­риці,


Гімни ті завітні, -


Що з Да­ви­да слав­них часів,


З часів Со­ло­мо­на


Пронеслись по всій все­ленній


З віщо­го Сіона…


І се в се­ре­деньку оз­ва­лось,


Мов стру­на ти­хенька,


Що гарніш усіх співа­ла


Бранка мо­ло­денька:




«Чую-чую лю­бий го­лос:


Ой се ж в і н біжить по го­рах,


В і н се ска­че по узгір'ях!


Милий мій - мов олень в полі,


Мов су­гак на вольній волі…» [128]


Справді ж бо хтось під бал­ко­ном,


Під ве­лич­ним тим ам­бо­ном,


Тупотів, мов олень в полі,


Мов су­гак на вольній волі.


Се був в і н, що в серці в нього


Те ж са­ме тогді співа­лось,


І по­дав їй го­лос сло­вом,


Що ко­лись їй спо­до­ба­лось,


І в тім слові, в любій мові


Невимовне ви­яв­ля­лось:


«Що се, що се­ред пус­тині


Димовим стеб­лом зня­ло­ся,


Миррою кру­гом віну­ло,


Пахощами роз­ли­ло­ся?»


Пісень до неї пісня обізва­лась [129]


З хо­лод­но­го каміння, де б ва­ля­лась


Вона, цвіт жизні, тру­пом без­ди­хан­ним,


Коли б своїм царським чо­лом, вінчан­ням


Наукою, не дбав він пов­сяк­ден­но


Про неї… Знав-бо доб­ре, як зли­ден­но


В землі кри­вавій Бо­га ро­зуміють,


Як лю­де там косніють, ту­маніють…





І





І но­сив у серці мовч­ки


День у день три­во­гу


Та мо­лив­ся ду­хом бод­рим


Просвіщення Бо­гу,


Щоб хра­нив йо­му ве­ли­ку


Душу на підмо­гу.





II





Ендеру-ага, прид­вор­ний


Комендант, зро­бив­ся


За дбай­ливість трьохбун­чуж­ним,


Високо підбив­ся


Вгору міся­цем, мов сон­це


Золотом об­лив­ся.





III





Як по­чув від нього в тайні


Що Ха­се­ки жи­ва,


Наробив Ос­ман ри­даннєм


У се­ралі ди­ва,


І бу­ла тогді го­ди­на


Про всіх слуг щас­ли­ва.





IV





Як ле­тить до струм'я олень,


Як су­гак на во­лю,


Полетів Ос­ман, мов крильми,


Із своїх по­коїв


І при­пав аж до каміння


Білою чал­мою.




Ніколи ще чал­ма каліфа не схи­ля­лась


У но­ги жен­щині, ніко­ли го­ло­ва


Царя, що всій землі за­кон йо­го сло­ва,


І пе­ред звізда­ми не­бес не при­ни­жа­лась.


Так, він те­бе в свіди­телі зо­ве,


О світе лю­бої звізди Альде­ба­ра­на! [130]


Що тільки ми­лою і ди­ше, і жи­ве


Після свя­тих сло­вес не­бес­но­го Ко­ра­на.


І ра­дощі, й пе­чаль з од­ної чаші п'є:


Сміється сер­цем він, очи­ма сльози ллє.



1 ... 30 31 32 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маруся Богуславка, Куліш П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маруся Богуславка, Куліш П."