Леся Українка - Том 7

пані хотіла б, щоб я забула про все та стала низенькою слугою її мос-ці! Але ні, таки того не буде. Зовсім я не думаю засни-діти навіки в компаньйонках!

— Ох, пані, гріх вам так казати. Я б раділа, коли б мені трапилось таке місце, як у вас. Та що казати, я дякую богові, що маю собі певний шматок хліба.

— Шматок хліба! Невже у вас завжди тільки й бажання було, аби шматок хліба мати?

— Що то, пані, згадувати, ,?сто чого хотів! — мовила швачка якось дивно, ніби смутно, ніби прикро.

— Невже ви тепер не маете жадних пориваннів? — допитувалася Софія.

— Ей, які там мої поривання!.. Воно, правду сказати, пані, не маю я часу про ті поривання думати.

«Нужденна ти натура! — подумала Софія і замовкла,— І нащо я .їй теє все провадила? Чи вона може мене зрозуміти? Отак, на безлюдді з ким попало говориш! Чисте безлюддя тут, дарма що людей тих вештається чимало!»

Обидві замовкли. Софія замислено поглядала на свій недописаний лист, швачка дивилась на неї та всміхалась ніби журливо, ніби насмішливо. Потім швачка знов обізвалась:

— Так як же, пані, зробити з тією шлярочкою?

— З якою?

— Ось подивіться! — швачка показала свою роботу.

Софія подивилась затуманеним поглядом.

— Далебі, не знаю,— проказала тихо, мов не тямлячи сама, що говорить,— не знаю... як-небудь...

Швачка подивилась на неї, покивала головою, вклонилась і вийшла з хати. Софія того не бачила, бо сиділа тяжко замислена. Розмова ся розтроюдила їй в серці незагоєну рану. Софія пригадувала вчорашній прикрий вечір. «Ох, то ж то, що не година, то образа... та чи тільки ж сей вечір?! А цілий сей рік? Як тільки можна було прожити такий страшенний рік?..» Софія раптом устала, схопилася за голову і промовила, сливе простогнала: «Ні, далі так вестися не може... не може! Годі».

XIV

Софія сиділа в будуарі баронеси. Тяжко було їй на серці, як сиділа в тому будуарі: там стояла її рожева канапка, вона будила спогади, сказав би, наймиліші, та чи ж були для Софії милі спогади тепер? На канапці розляглася баронеса, а вона, Софія, сидить скраю на стільці і має оце зараз читати тій своїй пані якусь нудоту, либонь, якийсь voyage 1. А колись?., торік? Чи могла ж Софія тоді здумати собі, що руїна якась лежатиме на тій рожевій канапочці, та ще й вередуватиме, як пані? О, як-

1 Подорож (франц.).—Ред.

4 Леся Українка* т. 7 97

би-то баронеса могла читати Софії в серці — вона б жахнулася. Але баронеса не знає нічого, та їй і не цікава психологія її компаньйонки. Правда, баронеса помічає, що та компаньйонка робиться дедалі якась дражненна, але дарма: стоїть тільки показати їй свою владу, і «ті примхи минуться хутко!» «

— Читайте, Sophie! — наказала голосно баронеса.

Софія чула, що не зможе читати, бо нерви їй аж

тремтіли.

— Вибачайте, я сьогодні не можу читати, трохи охрипла.

— Не помічаю того. Lisez done! 32

Софія схопила книжку, розгорнула її раптово, не читаючи, дивилась на букви, що мішались їй в очах, мов у тумані.

— Sophie! Mais lisez done! 33

— Я не пам’ятаю, де ми вчора спинились.

— Chapitre quatrieme 34.

Софія заломила пальці під книжкою, аж вони хруснули, далі почала непевним голосом: «C’etait un matin superbe. La brise matinale ridait legerement la surface de la mer, qui reluisait en or fondu sous les rayons ardents du soleil tropical...» 35

— Вельможна пані! Лист від княгині Карабазі. Просять відповіді,— служниця перебила тими словами прикре читання і подала баронесі записку. Баронеса почала читати, її розсерджене обличчя стало випогоджуватись, либонь, щось приємне читала. Далі вона підвела голову і сказала до служниці:

— Кажи, хай подають карету.

Служниця хутко вийшла. Баронеса встала з канапки і мовила до Софії:

— Ходіть поможете мені вбиратись. Ви зо мною не їдете... Дайте шаль... Так, добре...

Баронеса хутко зібралась і поїхала.

Софія знов вернулась у будуар. Стала на порозі і, суворо зсунувши брови, роздивлялась по хаті: будуар був ясний, розкішний, вигідний. «От, проклятаї розкошує!»— подумала Софія, потім підійшла до стола, що стояв біля канапки. На столі було чимало порцелянових ляльок, штучних вазочок, кошичків та різних тих petits riens, що в них так дуже кохалася баронеса і — колись — Софія! Скраю стояла величенька бронзова група: Венера та Адоніс. Софії погляд запалав: «Се моя група! вона купила сю річ на тому руйновищі, а тепер поставила мені перед очима, аби я дивилась та гинула з жалю! О, як се підло!» Софія, хитаючись, приступила до канапки і впала на неї в знесиллі. Лежачи, вона все думала, думала, а погляд її, палкий, непритомний, блукав. «Боже! яка ся баронеса нікчемна, безжалісна людина... А я ж вдалась до неї, як до щирого друга мого чоловіка, у мене ж нікого не було, окрім неї,— о лихо моє! — нікого... Я думала, вона обійдеться зо мною, як друг, не потопить, не загубить мене, а вона!.. О, коли б я була знала, та краще б я!., але що ж би я зробила? куди ж я мала кинутись? Вона знала се добре і скористала з того: обернула мене в свою покоївку, ні, ще гірше, в свою невільницю! Коли б вона хотіла, то могла б поставити мене інакше в своєму домі, а якби вона обходилась прихильніше, то й другі б інакше мене поважали, і тоді... тоді хто знає, як би могло бути! Але вона не зробила сього, ні, вона щохвилини знущається надо мною, вона у всьому стає мені на перешкоді, вона губить мене, дихати не дає. Отам на водах... той Станіслав... хтозна, що б з того вийшло: концерт, проводи, остатня розмова наша... так, хто знає... Так вона усе знищила: моє щастя, мої надії, мою долю! Вона багата, розкошує, а я?