Леся Українка - Том 7

проходячи через derriere-loge, дехто з них кидав побіжний погляд на Софію, вона ж сиділа, гордо здійнявши голову, так, мов її зовсім не обходили ні паничі, ані їхні погляди. Коли се прийшов у ложу молоденький графчик, братанець баронеси, біленький, тоненький і, либонь, напудрений. Проходячи близько Софії, він усміхнувсь і привітненько, зальотно кивнув головою. Софію скребнув по душі той уклін. Паничика того вона бачила не раз у баронеси, він завжди вклонявся їй, а часом ще й зачіпав своєю пустою розмовою, але обходився без належної поваги, «як з компаньйонкою».

Панич покрутивсь коло баронеси, сказав комплімент княгині,— вона не мала часу звернути на нього увагу,— потім вернувся до Софії, став біля одвірка і задивився на неї, вона зсунула брови і спустила очі в землю. Па-нич^усміхнувся.

-1- Здорові! — обізвавсь.— Чи мене не пізнаєте?

— Не вважаю потрібним,— одказала Софія, не дивлячись на нього.

— О, дружба,— сѳ ти!

— Між нами зроду жадної дружби не було!

— Ах, за що така неласка? Чим можу заслужити прощення?..

— Ідіть геть! — в нестямі глухо крикнула Софія, схопившись і блиснувши на нього палким поглядом.

Сього панич не сподівався, несамовитий вид Софіїн злякав його, і він миттю зник. Софія впала знов на своє місце і затулила обличчя руками.

На сцені кінчався п’ятий акт. По театру лунали істеричні крики. Княгиня Карабазі теж примусила себе до істерики, кавалери заходились біля неї, баронеса хотіла кликнути Софію, щоб подала несесер, але раптом з derriere-loge почувся страшний крик правдивої істерики. То плакала Софія, але не гра геніальної артистки, не п’ятий акт роздираючої драми викликали ті ридання, ні! Софія не чула того нічого. В риданні тому вибухнула вся образа, весь жаль, що гнітив цілий день душу Софії. Софія ридала тяжко, невгамовно... аж тут раптом замовкла, мов голос їй порвався. Вона почула над собою бляшаний голос баронеси:

— Sophie! pas de betises! 1 — Далі баронеса мовила до одного з паничів: — От доказ того, як геніально грав Сара Бернар, що, навіть не бачивши її, падають в істерику!

XIII

Другого дня Софія сиділа в себе в хаті і кінчала вчора початий лист.

— Вибачайте, пані, може, я вам перешкодила? — озвавсь чийсь голос несмілий.

Софія обернулась.

— А, се ви, пані Кошицька! Ходіть, ходіть. Ні, ви мені не перешкодили, я ще поспію з листом.

Особа, названа панею Кошицькою, тихенько, на пальцях підійшла до Софії. Вона була людина середнього віку, убрана убого, але дуже чистенько, волосся мала причесане простенько, гладенько, але старанно, трималась вона так, наче хотіла займати як можна менше місця в світовім просторі, тільки вже на тому малесенькому місці мати певну повагу. Вона тримала в руках якесь шиття.

— Чи ясна пані ще при гостях? — спитала вона стиха.

— Так. А вам що?

— Я, бачте, забулася, як то яспа пані казала: чи тут треба зробити шлярочку з головкою, чи лиштовоч-ку наложити?

— Та що там! Хіба не все одно,— ну, наложіть лиш-товку,— сказала Софія без уваги.

— А може ж, ясна пані хоче, щоб то руркувалося, то, може б, краще з головкою?

— То нехай буде й з головкою,—і Софія в задумі дивилась на швачку. Кошицька спустила очі і ждала дальшої поради, далі здвигнула плечима ледве примітно і подалась до дверей. Софія взялась знов до пера, потім апатичним рухом кинула його на стіл і підвела голову.

— Пані Кошицька! — недбало промовила вона.

Швачка глянула трохи здивовано, поступила, однак,

ближче до Софії і ждала, що та казатиме. Софія ще раз глянула на ту сіреньку постать і подумала: «Нащо я кличу її?.. Отак,— все-таки людина, хоч словом перемовлюся! Обридло вже так сидіти...» Софія глянула на швачку приязніше.

— Пані Кошицька, чи вам не скучпо? — спитала несподівано.

— Що, пані, кажете? — спитала швачка.

— Невже вам не скучно?

— А чого ж мені має бути скучно? Слава богу, маю роботи досить.

— Роботи досить,— сідайте, пані Кошицька,— роботи досить... а от мені-то дуже нудно,— і Софія, мов сонна, прижмурила очі.

— Бог знає що! І чого ж таки вам нудитись, пані? Богу дякувати маєте таке місце.

— Вже мені теє місце!

— Та ви такі молоді, вродливі.

— А, пожалься, боже!

— Ну, і завжди ж — тут такий дім...

— А! то мені!

— Щодня товариство, гості.

— Ой,— і Софія погордливо махнула рукою.— Коли б ви тільки знали їх, які то люди! Боже, що то за люди!

— Ох, все то люди! — проказала швачка з якимсь надзвичайним виразом.

— Ні, ви їх не знаєте! От, наприклад, вчора в театрі... та ні, я не можу про се й говорити! Або он тая, що вчора приходила, ота пройдисвітка, княгиня Карабазі, я її добре знаю, я ж бо її і в люди витягла, а тепер,— подумайте! — вона «не пізнає мене»! Спитала в баронеси: «Хто се така?» Звісно, я тоді й виду не показала перед нею, що була вражена, але потім я довго плакала. Чи стоїть же ота змія?.. Але що ж? я не камінна, я не можу мовчки терпіти поневірки такої!

— Та бійтеся бога, пані, яка там поневірка? Може, то вам так здалось?

— Що здалось? Хіба я не чула? А тії міни, а погляди!..

— Та що ж, які там погляди! Звісно — княгиня.

Софія раптом спаленіла.

— Княгиня? Ото мені! Я така сама княгиня, як і вона! Я не забула, як вона у мене пороги оббивала. Княгиня!

— Ох, пані, то давно було, що то споминати?

— Чому ж не споминати? Хто може своє життя забути? О, я знаю,— наша ясновельможна