Леся Українка - Том 7

АКАДЕМІЯ

НАУК

УКРАЇНСЬКОЇ

РСР

ВИДАВНИЦТВО

«НАУКОВА

ДУМКА»

ЛЕСЯ

УКРАЇНКА

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ

ВИДАВНИЦТВО

«НАУКОВА

ДУМКА»

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

том

7

ПРОЗОВІ

ТВОРИ

ПЕРЕКЛАДНА

ПРОЗА

КИЇВ

1976

Є. С. ШАБЛІОВСЬКИЙ (голова),

М. Д. БЕРНШТЕЙН, Н. О. ВИШНЕВСЬКА,

Б. А. ДЕРКАЧ, С. Д. ЗУБКОВ, А. А. КАСПРУК. П Й. КОЛЕСНИК, В. Л. МИКИТАСЬ,

Ф. П. ПОГРЕБЕНЫИК

Редактор тому Н. О. ВИШНЕВСЬКА

Упорядкування та примітки Т. Г. ТРЕТЯЧЕНКО

Редакція * художньої ^літератури

у тДЬ” передплатне © Видавництво «Наукова думка», 197Ь

ПРОЗОВІ

ТВОРИ

ТАКА її ДОЛЯ (Образок з життя)

Невелика хата у Прісыш Чугаїхи, але зате порядна, біла, не гірш, як у людей. Та й нащо їй велика хата? Сама вона живе в ній із своїм старим: ні діток не має вона, ні родини; от хіба тільки сусідка або кума забіжить часом на попрядки чи так у свято прийде одві-дати; а то Пріська все сама та сама. Тепер же вона має гості; не які й гості: з свого-таки села прийшла до неї кума її, Мотря, давня приятелька (ще дівчатами товаришували). Сидять вони собі та й прядуть, розмовляють; та розмова ведеться помалу, щораз уривається; веретена шпарко ходять; видно, не для забавки та робота взята.

— Чи давно, кумо, навідувались до дочки? — пита Пріська.

— А от, мабуть, тижнів зо два, як була в неї.

— Ну, що ж? Як там вона?

— Ей, вже її життя! Відомо, не було їй добра, то й не буде...

Розмова затихла, і знов шумлять веретена. Мотря похилила журливо голову і ще пильніше взялась до роботи. Пріська почала стиха поспівувати:

Чи ти мене, моя мати, в барвінку купала,

Що ти мені, моя мати, долі не вгадала?..

— Так, кумо, так! Не вгадала я долі своїй донечці: втопила її головоньку за п’яницю; я ж думала, як луч-че. Ви ж, кумо, знаєте, які мої достатки; а то ж багатир, цілий грунт має, єдинак у матері!

— Чи ви не знали його вдачі, що він п’є?

— Ой, чому ні! Казали мені люди, вже по заручинах, що бачили його в місті п’яного. Бився з москалями;

а мати його ходила за ним та просила, щоб додому їхав. Та де! Не вважає на матір, ні на людей; там такий, як уп’ється, то й на матір не раз кидається бити. Чула я, кумонько, чула теє все; та що ж? Думаю: як там раз щось трапилось, то чи то воно завжди так буде! От, може, з хлопцями загулявся або хто підпоїв! А може, ще й брешуть люди, так, із заздрощів. Та хоч би й

правда тому була, що любить гуляти, то що ж уже!

Дівчина вже заручена; одмовити — треба сплатити за безчестя; та й горілка, що люди випили на заручинах, теж його була; а де ж мені, бідній, було те все посплачувати! Та ще й то думаю собі: він парубок молодий, то й гуляє; а ожениться, то, може, йому той шум з голови

вийде. Жінка, господарство, то те, то се, та й забудеться.

— А дочка ваша як на те пристала?

— Та що! Дочка, звісно, не хотіла, цілий тиждень від заручин до весілля все було плаче та просить: «Матіночко рідна, не топіть ви моєї головоньки!» Та не слухала я її, бо вона молода, ледве шістнадцять минуло; що вона ще знає!

— От бачте, якби були послухали тоді, то й не нарікала б на вас дочка тепереньки.

— А чого вона має на мене нарікати? Хіба ж я винна? Я ж думала, як лучче; що ж, коли її доля така!

— Що там, кумо! Доля долею; а якби таки ви лучче людей розпитали, чи що... А то так уже зовсім, немов з мосту та в воду.

— Що ж мені людей питати? Чи то люди знають, яка кому доля суджена? Таж от я: пішла заміж; ні я свого чоловіка перед весіллям не бачила, ні він мене; батьки заручили й повінчали; та й що ж? Чи мені зле було, чи що? Хвалити бога, ми з старим жили не гірш, як люди живуть. Не без того, щоб часом не посварив, не раз було і попоб’є; а все ж я за ним лиха не зазнала, не то що тепер, що хіба хтй не хоче, той не обидить! Ото тільки покійна свекруха було не раз допече до живого, та й то: я було змовчу, все корюся, то вона й подобрішає. Ще коли б моїй дочці така доля, як мені була!

І знов замовкли обидві. Мотря пильно пряде; тільки часом одведе руку від мички, щоб хустку поправити, а може, й сльозу втерти потайну. Пріська знову завела пісні:

Дала мене мати далеко від себе,

Наказала не бувати аж сім літ до себе.

А я, молодая, того tie стерпіла,

Сивенькою зозулею у рік прилетіла...

— Ох, прилітала й моя сива зозуленька до мене. Як допекли їй там оті прокляті, не витримала моя голубонька: втекла до своєї матінки! Приходить ото вона до мене, така змарніла, аж я злякалася, глянувши на неї. «А то ж що тобі, моя дитино?» — кажу я та аж заплакала. «Вже,— каже вона,— мамо, хоч ви мене бийте, хоч ви мене проганяйте, не піду я від вас до тих недовірків; краще в ополонку, як до них!» — «Бог з тобою, моя дитино,— кажу я їй,— чи ж я тебе проганятиму, моя доню! Тільки ти роздумай гаразд: може, то ще так! Чи то раз бува, що чоловік із жінкою сваряться? Ще таки, може, погодитесь; може, воно й минеться!..» — «Ой, ні, не минеться! — каже вона.— Не можу