Леся Українка - Том 7

я того більш терпіти! Не піду я туди, не піду!» Та що думаєте? Прийшов її чоловік та й почав просити та перепрошувати. «Я, каже, не дам її нікому і пальцем зайняти; а матір, коли вона їй хоч слово скаже лихе, далебіг, і з хати вижену, не то що!» Що ж! я подумала, подумала: «Іди, кажу, дочко, може, тобі й справді ліпше буде; аж бач, як присягається!» Та й що мені було робити? То таки чоловік: як же я можу жінки до нього не пускати? Пішла вона; та що ж? Спершу то таки чоловік трохи шанував, а потім то ще гірше бити почав та ще й докоряє, гризе по цілих днях. Ой, доню моя безталанная!..

— Що ж, може, її хоч свекруха жалує?

— Де там! Коли вже чоловік збиткується, то свекрусі... Сказано: чужа мати!.. Ой, кумо, засиділась я у вас, вже й нерано; а я ще хотіла у Будища піти, одвідати мою безталанную та хоч розважити її трошечки...

— Ідіть, кумо, йдіть! Просіть її там, щоб до нас коли прийшла; вже давненько я її не бачила.

— Вона б і радніша; та чи ж пустять її? Там такі...

— Ой, кумо, кумо, занапастили ви свою дочку!

— Ні, кумо, не кажіть ви сього мені! Що я винна? Хіба я своїй дочці ворог? Така вже її доля!

— Може!

Мотря взяла гребінь, поцілувалася з кумою і подалась до дверей.

— Будьте здоровії

— Ідіть здоровії

СВЯТИЙ ВЕЧІР!

(Образочки)

1

Сім’я сидить за столом, вечеряє,— вже й кутя, й узвар на столі. В хаті так ясно, світло горить якось надзвичайно весело і разом урочисто. Вся сім’я гомонить, кожному хочеться сказати щось радісне, кожний почуває себе щасливим і повним надій, хоч ніхто не знає, чого, власне, сподівається він і чи справдяться його надії... Тая радість перелітає з одного обличчя на друге, мигтить, мов зірниця, в очах, бринить чарочками, лунає в дзвінкому дитячому сміхові. І гомін, і сміх; але не той-то буйний, непевний гомін, коли люди гомонять і сміються надто голосно, щоб заглушити своє горе й сльози,— ні, се гомін спокійний, хоч і веселий. Як любо, урочисто-спокійно лунає те спільне: «Святий вечір!.. Будьмо

здорові з святим вечором!»

2

Пишно убрана кімната; видно, що багаті люди живуть,— а задля свят прибрано той покій ще пишніше. На столі білий, як сніг обрус, добірні страви й напитки. І тут ясно, і тут урочисто, та веселість не така щира,— мов трохи з примусу говоряться ті веселі речі, не зовсім вільно грає усмішка на устах. Край стола, на м’якому оксамитному фотелю, сидить молодий хлопець; його вродливе обличчя бліде, як воскове, брови надто виразно чорніють, уста усміхаються, але усміх той мимоволі виходить якийсь журливий, хоч хлопець силкується сховати тую журбу, та й інші удають, мов не бачать її... Часом серед розмови хлопець затримається, утопить свої чорні очі в просторінь і замислиться. Ох, як весело було торік у сю tiopy! він був повний життя, повний надій — а тепер... Тепер він сидить без сили, слабий... Чи діжде він другого святого вечора? Що ж се? знов тая журба, знов той жаль? Ні, годі! Он усі так приязно, весело (занадто весело!) бажають йому щастя-здоров’я!.. Нині ж бо «святий вечір»!..

З

Біле, біле поле. Ледве видніє шлях, що в’ється й зникає у нічному морозному тумані. Швидко біжать легкі саночки, як тільки можна швидко,— але якою тихою здається та їзда молоденькому вандрівникові! То їде малий школяр додому з далекої школи,— та й спізнилося бідне хлоп’я! Пильно вглядається школярик у тую млу,— чи не мигтить вже вогник де-небудь?.. Ох, як довго їхати! Коли б швидше, коли б ще застати дома вечерю, щоб разом з братами й сестрами їсти кутю та кликати мороза! А у полі мороз таки добре діймає,— школярик міцно тре руки, перебирає ногами,— холодно! Та нема часу кутатись: он, здається, вже рідне село!.. Так, се воно!., он один за другим виринають з темноти вогники, мигтять веселенько, мов очка дитячі, вони мов вітають хлопчика: «Святий вечір! Святий вечір!»

4

Малесенька тісна кімнатка. Коло стола, при невеличкій лампочці, сидить молода дівчина; вона схилилась над шиттям, над пишною білою шовковою сукнею. Пильна робота! Голка жваво поблискує в швидких руках. Остатній вечір перед святами, а сукня балева багатої панни не буде скінчена! У великому магазині не були б прийняли тої роботи,— там і без неї стільки шиття,— а коли б і прийняли, то надто дорого прийшлась би панні та ласка; ну, а бідна швачка взяла роботу — й перед самим святом, та ще мусить і за малу плату бути вдячна! Тихо в хаті, тільки чути проникливий шелест шовку та часом зітхання робітниці. Яка вона самотня тепер, тая робітниця, як тихо в її хатині! А колись?.. Робота спинилась, голка випала з рук, і шиття посунулось додолу. Що се? Чи тепер потопати в мріях? Остатній вечір! До роботи!

От робота вже й скінчена. Швачка встала, випростала свій зігнутий стан, підійшла до вікна, притулилась чолом до холодної шибки й дивиться втомленими очима на вулицю. В сусідньому будинку видно крізь вікна рух,— маленькі постаті в ясних уборах,— либонь, там різдвяне деревце вже засвітили. А в другому домочку тепер видно ясне світло,— вечеряють, либонь... Швачка пильно задивилась на те віконце і на те світло лагідне, на віях у неї затремтіла сльоза... У людей святий вечір!.. А у неї? Ба! у неї теж святий вечір!..

МЕТЕЛИК

Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім,-— мав-таки сусіда; сусід той був лилик; та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика,— сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити. Правда, тут у льоху теє світло не дуже докучало,—