Леся Українка - Том 7

а все-таки часами дехто надходив зо свічкою, навіть часом і над бочкою нахилявся, набираючи капусти,— і се було дуже прикро лиликові; коли б сила, він би теє світло крилами згасив навіки.

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути. У темному куточку промінець той був ледве примітний — тоненький, як ниточка, та блідий, мов погляд недужої дитинки. Сидить, було, метелик та все шле свої думоньки на світ той ясний;— але де? того ні думка, ні серце не знали, а порадитися ні з ким, бо де ж та порада? (Хіба — лилик, так знаєте сами, з нього поради було мало!) Летіти шукати того світла метелик не мав відваги і сили.

Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короіййй звікував би у темряві самотній,— та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боікй яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло! Він затріпотів крильцями й хотів кинутися-на світло, але служниця в ту хвилину взяла світло й пождалася геть з льоху. Не втерпів метелик, забув своє без* силля, забув свою несвідомість. «Світло, світло!» —:■-і полинув за ним; лилик тільки свиснув йому услід, потім,' заліз ще далі за бочку й заснув; нічого йому ніколи ^не снилось. А метелик полетів та й полетів за тою свічкою так швидко, скільки сили було в його бідних крильцятах.

Аж ось він опинився у великій кімнаті — там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа,— метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями. Хтось із товариства хотів його прогнати з стола, але він, опам’ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Чи думав же він, що там життя стратить? Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться,— там світло, там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла. Ох, то ж його згуба! Даремно всі відганяли його від світла. І от — метелик влетів у самий поломінь. Трісь! отеє ж йому й смерть! Лампа спалахнула, а далі знов почала горіти з такою самою ясністю, як і перше. «Дурне сотворін-ня! — мовив дехто з товариства.— Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його,— але він рвався на простір! Він шукав світла!

Волинь, 1889 р.

ВЕСНЯНІ СПІВИ (Спогад)

Зима була надворі, давно вже сніг покрив зеленую руту, а мені в думці чогось весняні спогади стоять, весняні співи бринять!.. Чого се так? — не знаю. Хто знає, чого йому часом веселого літнього ранку з очей сльоза покотиться або чого йому суворого зимового вечора весняний подих згадається? чого? Хто знає?..

* *

*

Згадалось мені, як тихого весняного вечора сиджу, було, я в своїй одинокій хатинці на хуторі, серед степів харківських, та згадую свою рідну Волинь і шлю до неї свої думки сумнії. Сонечко стоїть низько на заході й червонить своїм світлом гарячим спечений степ. Ось пройшла череда й на дорозі курява встала,— червона, мов дим пожару, здається вона проти західного сонця. Хуторяни заметушились: гукають, заганяють товар. Ма-*лі хлопці стовпились біля криниці, коней напувають. Го->мін, гамір... Далі все стихло, тільки у мене під вікном я чую якісь тихі голоси. Отож хуторяни збираються «па колодки». Щовечора так вони збираються під моїм вікном і ведуть розмови, не раз аж до пізнього вечора.

— Хоч би господь дощику послав! — чую я початок розмови. Щовечора завжди розмова починається тими словами, й слова ті бринять зовсім не так байдужо, як звичайна розмова «о погоді»,— ні, я чую глибокі зітхання при тих словах. Видно, що то говориться зовсім не «для годиться».

— Еге ж! якби-то дав бог! А то хто його зна, що й робить, хоч бери та переорюй все поле вдруге! — обізвався журливо один господар.

— Пізно вже переорювати! — додав другий.

— Отак буде,— вкинула одна молодиця,— і так того поля, мов украдено, а тут ще все вигорить, та й що ж будем робить?

— Що? Прийдеться знов у пані здіймати грунти.

— У пані? Знов у неї? Щоб так було, як торік, що більше було потім позову за гроші, ніж самих тих грошей?

— А що ж маєм робити?..

Спільна розмова затихла, тільки чутно було уривчасті слова, з якими часом одна сусіда оберталась до другої. Здалека доносились різні співи — то співали парубки та дівчата, сходячись на «вулицю».

Ось пройшов парубок вулицею. Йшов він тихо, недбало похитуючись; подерта свитина висіла у нього на однім плечі. Проходячи біля хати, він завів пісні:

Гей! та виріс я в наймах, в неволі,

Та не знав я долі ніколи!

Та гей!..

Виспівуючи, він ішов до греблі. Там, біля греблі, під вербами були другі колодки, отам-то й збиралась молодь на «вулицю». На колодках під моїм вікном збирались тільки старі. Сиділи, правда, тут дві ще зовсім молоді молодички і журливо поглядали вони в той бік, де шуміли верби над греблею.

Єсть у полі дві зірниці,

Отож мої брат-сестриці! Гей! —

пронеслось немов на відповідь тій бурлацькій пісні, що тільки що замовкла. Се співав молодий москаль, що прийшов «на побивку» в своє село, але в тім селі, окрім землі та старої хатини, нікого рідного у нього не було. Почувши пісню свого товариша, наймита, москалик і собі подав голос, виходячи з хати. От вони зустрілись і пішли вдвох до греблі. Було здалека чутно, як пара молодих голосів виводили:

Ані роду, ні родини,

Ані вірної дружини!

Гей!..

Розмова під моїм вікном знову розпочалась.

— А чули ви, що на завтра кликано до