Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Бакстер відчула, як її серце затупотіло від хвилювання. Всі її емоції, вся її розгубленість у цей момент перетворилися на спалах гніву. Вона відштовхнула Хантера від себе так різко, що він ледь не втратив рівновагу. Її рука миттєво піднялася і з силу ляснула його по щоці, залишаючи яскравий відбиток на його шкірі.

— Спробуй ще раз таке уткнутися до мене, — сказала вона, навіть не намагаючись приховати злість у своєму голосі. Її очі палали, і серце, хоч і билося швидше, але тепер з іншого емоційного підґрунтя. Вона не була готова дозволити йому ламати її правила, не готова до того, щоб її силу витіснили такі миттєві бажання.

Хантер засміявся, його сміх був спокійним і навіть трохи знущальним. Він не виглядав ані засмученим, ані ображеним. Навпаки, його очі блищали від зацікавленості, немов все, що відбувається, було для нього лише частиною гри.

— Я терплячий, Бакстер, — сказав він, нахилившись трохи ближче, але не намагаючись її торкнутися. — Я зачекаю, коли ти будеш готова до наступного кроку.

Його слова були спокійні, але в них була якась впевненість, що змушувала Бакстер почуватися незручно. Вона не знала, що йому потрібно, і що це означає для неї, але вона чітко відчувала, як його присутність і слова починають впливати на її контроль.

Її серце забилося швидше, і хоча вона намагалася залишити своє обличчя непохитним, внутрішній хаос не залишав її. Як він міг бути таким впевненим, коли вони були на протилежних сторонах барикад?

— Не чекай, що я стану твоєю підкореною, — промовила вона, намагаючись відновити свою силу духу. Її голос був холодним, але в ньому знову бриніла та сама тривога, яку вона не могла приховати.

Бакстер намагалася зібрати себе, не даючи емоціям взяти верх. Вона різко повернулася і кивнула в бік дверей.

— Пішли, тебе чекає лікар, — сказала вона, намагаючись не звертати увагу на його присутність, навіть якщо її серце все ще билося швидше.

Але Хантер не поспішав. Він посміхнувся, і в його погляді знову з'явився той самий виклик, що Бакстер не могла ігнорувати.

— Я не проти рольових ігор, — сказав він з легкою усмішкою, його голос був грайливим, але водночас спокійним, немов він просто продовжував свою гру, не звертаючи уваги на її непохитність.

Бакстер відчула, як її шкіра на мить затремтіла від його слів. Вона зібралася, втримуючи контроль, і намагалась не дозволяти собі ні найменших емоцій.

— Лікар, Хантер, — повторила вона, вже без жодних натяків на паузи, намагаючись змусити себе не піддаватися його словам.

Але навіть коли вона зробила крок вперед, серце її не переставало битися сильніше, а голос її тремтів, хоч вона і намагалася це приховати.