Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

ми з Вільямом мали назавтра ввечері відпроситися, спуститися вниз, у містечко, і поглянути звідти.

– Зрозуміло. То ви чули, як мадемуазель Меґґі гукала, що не може знайти свій жакет?

– До мене долинало, як міс Нік побігла нагору, сер, а міс Меґґі кричала їй із вітальні, що чогось не знаходить, а тоді, чую, каже: «Гаразд… візьму твою шаль…»

– Пардон, – перебив її Пуаро, – і ви не спробували допомогти їй пошукати жакет чи подивитися в машині, де його забули?

– Я була зайнята, сер.

– О, звісно… і, поза сумнівом, жодна із двох юних леді не просила вас про це, гадаючи, що ви надворі дивитеся феєрверк?

– Так, сер.

– То, значить, у попередні роки ви таки виходили помилуватися ним?

На блідих щоках покоївки раптом проступив густий рум’янець.

– Не розумію, до чого ви хилите, сер. Нам завжди дозволяють виходити в парк. А якщо цього року мені не схотілося, і я радше воліла закінчити роботу й лягти спати, то це, гадаю, моя особиста справа.

– Mais oui. Mais oui. Я не хотів вас образити. Чому б вам не чинити так, як заманеться? Завжди приємно внести переміну.

Він зробив паузу, а потому додав:

– Маю до вас іще одне маленьке запитаннячко. А раптом ви змогли б мені із ним допомогти? Цей будинок старий. Ви не знаєте: потаємних покоїв у ньому немає?

– Ну… є тут десь відсувна панель, у цій кімнаті. Пам’ятаю, як мені її показували – я ще дівувала. От тільки не згадаю, де саме. Чи, може, у бібліотеці? Ні, напевно не скажу.

– Але там досить місця, щоб сховалася людина?

– Ну що ви, сер! То лише стінна шафка, така собі ніша. Квадратна, може, фут на фут. Не більше.

– О! Тоді я зовсім не про неї.

Її обличчя знову спаленіло.

– Якщо ви гадаєте, наче я десь ховалася, сер, то нічого подібного не було! Я чула, як міс Баклі збігла сходами і вискочила надвір, а відтак залунав її крик… От я і вийшла в коридор дізнатися… що сталося. Це свята правда, сер, істинна правда, як-от у Євангелії.

Розділ тринадцятий

Листи

Успішно випроводивши Еллен, Пуаро обернувся до мене з легкою задумою на обличчі.

– А все ж мені цікаво, чи чула вона ті постріли? Гадаю, так. Почула й відчинила двері кухні. Тут залунали кроки Нік, яка збігала сходами, от вона й вийшла в коридор дізнатися, що сталося. І це цілком природно. Але чому вона не вийшла подивитися на феєрверк учора ввечері? От що я хотів би знати, Гастінґсе.

– А що ви мали на увазі, розпитуючи про потаємну схованку?

– Та з’явилася тут одна химерна ідейка… що, може, ми таки поквапилися виключити «J».

– «J»?

– Атож. Останнього підозрюваного з мого переліку. Якогось загадкового стороннього. Припустімо, що з певної, пов’язаної з Еллен причини цей незнайомець проникає вчора ввечері в будинок. Там він – а я гадаю, що це «він», – ховається в потаємному приміщенні у цій кімнаті. Повз нього проходить дівчина, яку той плутає з Нік. Він вирушає за нею надвір – і вбиває її з пістолета. Non — c’est idiot![84] Та й у будь-якому разі нам відомо, що сховку тут немає. Тож рішення Еллен залишитися на кухні минулого вечора стало чистою випадковістю. Ходімо, пошукаємо заповіт мадемуазель Нік.

У вітальні документів не знайшлося, і ми перейшли в бібліотеку – досить похмуру кімнату, вікна якої виходили на під’їзну алею. Там стояв великий письмовий стіл із горіхового дерева – старомодний, із висувною кришкою й шухлядами.

Для перегляду їхнього вмісту нам знадобився деякий час. У кожній із них панував повний безлад – рахунки й рецепти валялися впереміш. Як і отримані поштою запрошення, «листи щастя» з вимогами сплатити заборгованість та дружня кореспонденція.

– Ми поскладаємо всі ці папери, – суворо сказав Пуаро, – упорядкуємо й систематизуємо.

І він таки дотримав свого слова. За півгодини по тому мій друг відкинувся на спинку стільця з удоволеним виразом на обличчі. Все було ретельно розсортоване, підшите й підписане.

– C’est bien ça[85]. Добре вже те, що нам довелося настільки ретельно пройтися по всьому, тож ми ніяк не могли чогось пропустити.

– Що ні, то ні. Але й знайшли небагато.

– Якщо не брати до уваги цього.

І він кинув мені листа, написаного крупним, розгонистим почерком, але вкрай нерозбірливо:

«Ясочко,

вечірка вдалася на славу, ще й як. Проте сьогодні мені щось паскудно. Ти робиш мудро, що й у руки не береш отої гидоти, ніколи й не починай, моя люба. Бо потім збіса важко покинути. Я зараз напишу своєму приятелеві — нехай поквапиться з поновленням запасу. Ну що за пекло наше життя!

Твоя

Фреді».

– Датовано минулим лютим, – задумливо промовив Пуаро. – Вона, звісно, приймає наркотики – я зрозумів це, щойно поглянув на неї.

– Справді? А я такого навіть не підозрював.

– Це до очевидного просто. Досить лише подивитися на зіниці. А тут іще й ці дивні зміни настрою. Вона то вся на зводі, натягнута, наче тятива, а то безживно-млява, апатична.

– Наркозалежність спричиняє деградацію совісті, правильно?

– Неминуче. Та я не думаю, що мадам Райс – типова наркоманка: вона ще тільки «бавиться», а не «підсіла» остаточно.

– Ну а Нік?

– На ній ознак не помітно. Вона, можливо, вряди-годи й заглядає на вечірки, де покурюють «травичку» задля розваги, але регулярно не приймає нічого.

– Радий це чути.

Я раптом пригадав, що говорила Нік про свою подругу: та, мовляв, не завжди «при собі». А Пуаро кивнув і стукнув пальцем по листу, який тримав у руці.

– Ішлося, поза сумнівом, ось про що. Що ж, тут ми, як ви кажете, витягли «не виграшний білет». Піднімемося ж у спальню мадемуазель.

Там теж стояв письмовий стіл, але тримали в ньому не так багато чого. І знову – ані сліду заповіту. Ми знайшли реєстраційну книжку на машину та цілком придатний купон на одержання дивідендів місячної давнини. Але, крім них, нічого істотного.

Детектив обурено зітхнув.

– Ох, ці теперішні дівчата – і чому їх учать гувернантки? Впорядкованість, методичність – усе це проходить повз них. Мадемуазель Нік – чарівна, але шалапутна. Воістину шалапутна!

Тепер він продивлявся вміст комода.

– Ну, знаєте, Пуаро, – сказав я не без певного зніяковіння, – адже там лежить спідня білизна!

Мій друг здивовано спинився.

– То й що, mon ami?

– Вам не здається… ну… що джентльменам навряд чи